Смерть манекенниці - Петре Селкудяну

На вулиці його ждав Панаітеску.

— Ну як, шефе, нічого нового? — спитав він, заводячи машину.

— Нічого, — відповів Дід, хоча дещо з розповіді Профіри Рареу насторожило його. — А ти чому так швидко повернувся?

— А я в управління не їздив, побував тільки в районному відділенні, звідти зателефонував Проданові та в лабораторію. Вітрину розбито цеглиною, але її не знайшли ні на тротуарі, ні у вітрині. На манекені багато відбитків пальців різних людей, напевне, продавщиць. Це буде перевірено. Лікар пообіцяв надіслати книги вам додому. Мені здається, шефе, нічого в нас не вийде.

— Чому?

— Бо час летить, а ми тупцюємось на місці. Я вже вас добре знаю: якщо першого дня нічого не прояснилося, справа затягнеться на кілька тижнів.

— Такий у мене фах, Панаітеску, нічого не вдієш.

— Як то не вдієш? Сто чортів! Викликали б до міліції отого красеня, що нігті кусає, та дівку з ключами, дали б їм чосу, та й квит, усе б розказали. А то дедукції, умовиводи. Слово честі, при комісарові Ізбешеску було краще. З поважними людьми чемно поводились, а з усяким дріб'язком не церемонилися. Правду виривати треба. А ви зі своєю логікою далеко не заїдете.

— Закон нікого не дозволяє бити. Я й раніше, за часів комісара Ізбешеску, і сам не бив, та й іншим не дозволяв. Навіщо тоді голова?

— Голова потрібна, поки є змога щось з'ясувати, а немає такої змоги — не гріх і рукам волю дати. А то всякі негідники вбиватимуть вродливих дівчат, а ми з тим непотребом делікатні балачки розводимо. Заради чого? Доведеться на бензин витрачатися з власної кишені. І премію чорта лисого дістанемо. А трохи грошей про запас не завадило б, як-не-як заслужили: їмо, де прийдеться, відпочити ніколи. Оце вам у вашому віці треба тинятися по місту опівночі? Хіба я не маю рації?

— Не маєш, Панаітеску, Зупинись, будь ласка.

Дід вийшов із машини. Прислухався. Підкликав до себе водія.

— Ти чуєш?

Панаітеску поглянув угору, озирнувся, стенув плечима.

— Цвіркунець, Панаітеску. Перший цвіркунець у цьому році.

— Боже мій, як гарно виспівує!

— Достоту ангельський спів, Панаітеску, ангельський, та й годі, — промовив Дід і сів у машину.

Здалеку долинули удари годинника — настала північ.

Перед тим, як прийняти душ, Дід приготував постіль і помив тарілку Ельзасця. Каша була доїдена, а вітаміни лишилися. Останнім часом пес був засмучений: господар легковажна його професійними здібностями. Та що вдієш — і цього разу чутливий нюх собаки не знадобиться Дідові. Справа Йоани Рареу не пов'язана з пограбуванням, власне кажучи, невідомо, з чим вона пов'язана. Десятки методів розслідування, якими Дід користувався майже півстоліття, зараз виявилися безсилими. Він знав почерк кожного рецидивіста й, оглянувши труп, міг безпомилково сказати: «Це зробив Оака» або «Це справа рук Партеніє». Тепер він не сумнівався лише в одному — Йоану Рареу вбив якийсь новак. Хто він? Як його знайти?

Дід вимкнув воду, й Ельзасець відразу приніс йому великого рушника. Було вже пізно, але хотілося переглянути книгу, що надіслав лікар Добреску. В ній описано найпоширеніші психічні захворювання, які так чи інакше призводили до злочину. Діда особливо зацікавив один розділ — знайшов у ньому наукове підтвердження своєї здогадки. Швидше б отримати дисертацію Камелії Скурту…

Зрозумівши, що вже не засне, Дід одягнувся, прикріпив повідець до нашийника Ельзасця і рушив з ним на цвинтар.

Сторож не здивувався, побачивши таких пізніх відвідувачів, — вони приходили о цій порі не вперше. Дід привітався, дав йому п'ять лей на цуйку і попрямував центральною алеєю до могили своєї дружини. Кілька днів тому він причепурив могилу, посадив квіти, на них уже з'явилися нові пагінці. Поруч була могила його колишнього начальника — комісара Ізбешеску. П'ятнадцять років тому Дід посадив на ній трояндовий кущ із наміром зрізувати з нього щодня по квітці — хотів у такий спосіб помститися покійному суперникові. Була в Діда підозра, що дружина зраджувала його, але доказів жодних не мав. Лише тоді, як купив Ізбешеску місце поруч із могилою Дідової дружини, він упевнився, що ревнував недарма. І вже після смерті свого начальника збагнув, чому той частенько посилав саме його в провінційні містечка розслідувати найзаплутаніші справи, на які завше доводилося витрачати багато часу. Та минули роки, минулася й образа. Тим паче, що з дружиною вони жили дуже гарно. А тепер він сидить на лавочці біля двох могил і бачить, як трояндовий кущ із могили Ізбешеску обвивається навколо сусіднього хреста.

Дід вийшов із цвинтаря й зупинив таксі.

— Куди вам, товаришу? — спитав водій.

— На ваш вибір, у мене п'ятдесят лей, — відповів Дід і погладив густий загривок Ельзасця.

Таксист увімкнув радіо і поїхав у Бенясу. Ніби вгадав Дідове бажання побувати за містом, де цілу ніч витьохкували солов'ї.

Назад поверталися іншою дорогою. Ельзасець заснув, а Дід милувався нічним Бухарестом. На вулиці Штефана Великого щось привернуло його увагу.

— Зупиніть, будь ласка, — попросив він.

Метрів за п'ятдесят від них була та сама крамниця, де вчора хтось розбив вітрину. Скло вже вставили, і перед ним Дід упізнав велику голову Вінченціу. Глянув на годинник — близько другої. Попросив водія під'їхати ближче. Тепер виразно бачив обличчя юнака, воно ніби змінилося: губи стиснуті, великі чорні очі сяяли захопленням. Та ось Вінченціу всміхнувся, і його лице спотворилося тваринним оскалом: криві зуби стирчали в різні боки. Дідові здалося, що він гладить рукою скло. Придивився. Юнак справді обводив долонею на склі граціозні лінії голої картонної фігури жіночого манекена.

Вінченціу помітив машину, відступив од вітрини і повільно пішов по тротуару, засунувши руки в кишені. Коли побачив, що машина стоїть на місці, збився з кроку, заспішив і зник за рогом.

Дід віддав таксистові п'ятдесят лей, хоч лічильник показував