Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Тут не зрозумів… Який цар?
— А, це так, фольклор… Злочинець потурбувався про те, щоб заховати здобич якомога далі від себе, але щоб за першої слушної нагоди вона була під руками.
— Якщо пресу не вдовольнять наші пояснення?
— Куди вона дінеться? Зрештою, ваша власність, ви розпоряджаєтеся нею так, як вважаєте за потрібне.
— Копію з Парижа мені доправлять лише післязавтра, і за умови, що доведеться пояснювати, для чого вона… А це означає…
— Про істинний бік справи повинні знати лише надійні люди! — жорстко сказав Кравець. — Розумію, що між нами двома це не втримається з суто практичних міркувань. Але — лише надійні люди!
— Які гарантії з вашого боку?
— Жодних, — сказано це було дуже просто. — Чим ви ризикуєте? Репутацією? Хто доведе, якщо про справу знатимуть лише свої? Хто винесе сміття з власної хати? Всі будуть мовчати заради збереження тієї ж таки репутації! Що втрачаю я? Хіба що винагороду за врятовану картину.
— Але якщо ви знаєте злочинця, чи не легше…
— Ні! — від різкого вигуку Таверне здригнувся. — Я ж вам казав — навряд чи картина буде при ньому. Як ми доведемо? Саме тому я й пропоную не вплутувати в справу поліцію, вони працюють, як сокирою рубають. Ми спровокуємо злочинця і він сам захоче позбутися здобичі. І тут я вже його не випущу! На цьому етапі й органи підключимо.
Таверне ще вагався. Логіка в плані, запропонованому цим чоловіком, безперечно, була. Але якщо це буде холостий постріл… Та зрештою… чому б…
Він навіть не помітив, що дощ посилився.
10
Яцинський вже відбував дуже неприємну розмову з замовником.
Увесь негатив емоції збирався вилити на Макара. Чекаючи на нього, Яцинський вкотре перечитував погану публікацію:
«ВИКРАДАЧ КАРТИНИ СТАВ ЖЕРТВОЮ ЩАСЛИВОГО ВИПАДКУ»
Учора в приміщенні Французького культурного центру пан Таверне, один з представників «Таверне колексьон», зробив офіційну заяву для засобів масової інформації. Суть заяви: зловмисник викрав не оригінал «Жінки з кошиком винограду», а лише вправну, зроблену на високому професійному рівні, копію.
Наявність кількох примірників копій з кожного експонату колекції не просто не приховується — вона широко афішується. В деяких випадках власники колекції замінюють оригінали копіями, звичайно, не повідомляючи про це публічно. Шанувальники мистецтва приходять дивитися картини і їх не цікавить, що саме та, через яку вони витратили час і гроші, знаходиться на реставрації.
Звичайно, пан Таверне усвідомлює, що подібна заява дещо похитне репутацію фірми — люди, які йдуть дивитися на оригінали, хочуть побачити саме їх, а не копії, нехай і найкращі. Та з паном Таверне можна погодитися в тому, що є й інший, позитивний бік справи, адже таким чином зберігаються витвори мистецтва, і свідомі його шанувальники не можуть цього не оцінити.
Виставку продовжено ще на тиждень, крім того, завтра вхід безкоштовний — кожен з бажаючих може впевнитися, що оригінал на місці. Тут же будуть присутні кваліфіковані спеціалісти, які підтвердять, що перед глядачами саме оригінал. Заради цього з Лондона прибув Герберт Кейтервіл, людина, яка півтора десятиліття досліджувала «Жінку з кошиком винограду» і яка знає буквально кожний міліметр оригіналу.
На цілком логічне запитання, чому інформацію про те, що викрадено копію, а не оригінал картини, тримали в секреті цілих шість днів після викрадення, пан Таверне відповів, що власники користувалися своїми міркуваннями. Він висловив сподівання, що розшук злочинця і надалі буде вестися активно та запевнив, що умова про грошову винагороду лишається в силі.
Яцинський не відірвався від читання, хоча й помітив, що Макар вже прийшов і тепер тупцяє на одному місці. Дочитавши, Яцинський кивнув на монітор:
— Грамотний? Читав уже?
— Це не моя провина! — вигукнув Макар.
— Не винуватий, що грамотний?
— Для чого блазнювати! Хто знав, що там висить фальшивка?
— Ніхто, — погодився Яцинський. — От ти й мусив про це дізнатися. Перевірити все, перед тим, як брати аванс і йти на справу.
— Як, нахрін, я міг…
— Стули пельку! — Яцинський опустив кришку ноутбука. — Ти не виправдав довіри, ясно? — він розумів, що в тому, що сталося, не винен ніхто, навіть цей Макар, але він втратив свої гроші і це його бісило. — Мазанину, яку ти вкрав, почепи собі в сортирі! Про гроші не може бути й мови, досить з тебе авансу!
— Я працював…
— Все, тему закрито! — Яцинський трошки заспокоївся. — Більше ми не зустрінемося… поки що, принаймні…Ти не знаєш мене, тебе я й знати не хочу, — вдаючи втому від усього цього дурного життя, він примружив очі, а коли за кілька хвилин розплющив їх, запитав здивовано: — Ти ще тут?
Двері за Макаром зачинилися і Яцинський пошкодував, що так з ним повівся. Макар образився і розлютився. Злі й ображені роблять дурниці… Ох, як не любив він віддавати подібні накази! Але що тут вдієш?..
Він потягнувся до телефона.
11
Макар напився.
Він мандрував з одного питного закладу до іншого і заливав горілкою горе поразки. Коли відчув, що ледь тримається на ногах, вирішив їхати додому. Краще взяти таксі — не вистачало ще потрапити на очі копам, які за рахунок п’яниць виконують свої плани. Так само, як це раніше робила міліція, нічого не помінялось.
З водієм не торгувався, закемарив у машині. Шоферові довелося його розбуркувати. Сходами піднімався, підтягаючи неслухняне тіло обома руками за бильця. Довго шукав ключа, не втрапив у замкову шпарину, ключ сильно штовхнувся об двері. Двері відчинилися.
Спочатку Макар думав — так і треба. Як уздрів перед собою незнайомця — повільно почав тверезіти.
— Ого! — вигукнув Кравець, глипнувши на Макара. — З горя чи з радості набрався?
— Яц-цинсь-кий прис-слав? — п’яний Макар затинався ще дужче.
— Ходімо під холодний душ. Потім тобі покажу хлопця, якого справді прислав Яцинський.
Не такою уявляв собі Борис зустріч з тим, хто принизив його, хто змусив лягти обличчям донизу і наступав ногою на шию. Він збирався як мінімум віддухопелити його. Але, побачивши п’яного й переляканого заїку, несподівано для себе пожалів людину. Нарешті Макар струснув головою, глянув на непроханого гостя і впізнав його.
Один із трьох охоронців.
Наймолодший.
Найнебезпечніший.
— Як ти мене знайшов?
— Довга історія… Картина де?
— Хіба я схожий на художника?
Нарешті Кравець отримав привід, щоб з усієї сили затопити Макарові в писок. Той не втримався на ногах, полежав трохи, повільно звівся. З розбитого носа цівкою текла кров.
— Картина — де?
— В надійному місці… Охороняєте різне барахло…
— Не твоя справа. Вона мені потрібна.
— Навіщо?
— Яке твоє
