Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

4

— Просто в голову. Наповал.

Рудий оперативник в турецькій куртці брудно-зеленого кольору підвівся з колін, зробив крок убік від трупа. — Він навіть не зрозумів, що сталося.

— Що там із жінкою? — діловито запитав вусань середніх років у поліцейській формі з погонами полковника.

— Істерика, — зітхнув рудий. — В спальні, нагорі. Там зараз лікарі і наш Колян. Цей, — він кивнув на чоловічий труп із простреленою головою, — поки почекає. Йому медицина вже не допоможе.

— А цей Робін Гуд, влучний стрілець — де?

— Теж там, — опер кивнув нагору, — тільки в іншій кімнаті. В наручниках, як має бути…

— Зовсім вже подуріли! — гаркнув полковник і кинувся нагору, стрибаючи через дві сходинки дерев’яної крученої драбини. Метушня лікарів у спальні його не цікавила — пішов відразу в кімнату для гостей. Оперативники в цивільному, побачивши його, підхопилися, та полковник лиш махнув рукою: — Антоне Даниловичу, заради Бога, вибачте! Зняти негайно!

Зап’ястки Антона Сальського миттю звільнили від кайданок. Ресторатор без особливого ентузіазму потиснув полковнику руку.

— О’кей, нема проблем. Я, все ж таки, убивця…

— Необхідна самооборона. Можете навіть не напружуватися, все видно неозброєним оком. Одна деталь… гм… Дозвіл на носіння зброї в порядку?

— Перевіряйте. Все перевіряйте, — Сальський зробив широкий жест. — Взагалі-то пістолет завжди лежить у мене в офісі, в сейфі. Але після того, що сталося в моєму ресторані сьогодні, ну, розумієте, після стрілянини, я вирішив прихопити зброю з собою. Нічого такого, лише дивні передчуття, — Сальський скреготнув зубами. — Заходжу в будинок, і замість дружини на порозі бачу наставлене на мене дуло. Реакція в мене завжди була миттєвою, в Афгані не раз рятувала життя.

— Та знаю, знаю, про вас писали…

— Бачите, скільки років минуло, а навички бійцівські збереглися. Кидаю, значить, різко кейс убік. Злочинець голову машинально повертає, я ствол з кобури — бабах! Навіть не цілився. Потім — в спальню. Дружина на підлозі, зомліла. Мабуть, ударив її чи що… Вона в стані говорити?

— Поки ні.

— Взагалі — вона хоч у нормальному стані? Бо, крім неї, у мене, пане полковнику, свідків і немає…

— Поки що, пане Сальський, все на вашу користь. Ви прийшли, застали вдома вбивцю, якого розшукує поліція, він кинув машину при дорозі, бо бензин закінчився, забрався в перший-ліпший будинок, де світилося вікно, вимагав грошей чи хотів взяти заручника — але це деталі. В нашій роботі, Антоне Даниловичу, і не такі збіги трапляються.

— Все ж таки адвокат мені потрібен, — зітхнув Сальський. — Гаразд, ви мене майже заспокоїли. Однак треба ще дружину послухати. Як вона, до речі? Порядок?

Відсторонивши полковника, бізнесмен пройшов у спальню, став у дверях. Істерика вже припинилася, Діана дивилася на чоловіка відсутнім поглядом.

— Нічого, — промовив Антон. — Вже все позаду, сонце. Ти багато пережила, але я з тобою.

Від цих слів Діана Сальська знову голосно розридалася, затремтіла всім тілом, і лікар потягнувся за черговим шприцом.

Жінка з кошиком винограду

1

— Тепер ми підемо до найбільш оригінального і найбільш цінного експоната приватної колекції барона Таверне!

Екскурсанти скупчились біля картини, єдиного експоната, який знаходився в наступній кімнаті.

Макар зробив кілька спритних рухів і опинився в перших рядах глядачів. Жінка-гід стала так, щоб усім було видно, і продовжила:

— Як ви бачите, це традиційний приклад живопису епохи Ренесансу. Картина ця цікава перш за все своєю історією. Англійський мистецтвознавець Герберт Кейтервіл дев’ять років тому взяв історію цієї картини за основу для науково-популярної праці «Нерозгадана таємниця Відродження», де виклав кілька версій появи цієї картини і спробував встановити її авторство. Праця, видана окремою книжкою, ось вона, мала певний резонанс у мистецькому світі, бо авторство «Жінки з кошиком винограду» й досі точно не встановлено. Дехто приписує її до ранніх робіт Маркантоніо Раймонді, інші переконані, що це — учнівські вправи Лоренцо Лотто, але найбільше обґрунтованих тверджень є про те, що полотно належить пензлю нідерландського художника Йоахіма Бекелара.

Глядачі поважно кивали з розумним виглядом.

— Картина дісталася нинішньому власникові у спадок від прадіда. Старий зовсім не цікавився мистецтвом, і полотно знайшли у підвалах родового палацу Таверне. Як з’ясувалося згодом, раніше картина належала одному шляхтичу, який розорився і роздав майно за борги. Таверне почав вивчати історію походження картини, і з’ясувалося, що ще раніше ця історія стала приводом для сварки і убивства. А до того…

Макар вже не слухав її, а замість картини побачив на стіні, мов на екрані телевізора, пана Яцинського, який ходить туди-сюди по своїй кімнаті — це ж треба, спеціальну кімнату з каміном на дачі збудувати, це вже від жиру! — і читає йому лекцію про суть мистецтва.

— Одні вважають мистецтвом вміння непомітно виймати гаманці з кишень пасажирів громадського транспорту. Інші майстровито відмикають будь-який замок і переконані, що мистецтво — це те, чим займаються вони… Але існують справжні цінності. Згадується історія одного пройдисвіта, про неї багато говорили й писали в Іспанії шість років тому. Спритний злодюжка-поляк поцупив із приватного будинку золоту статуетку Шиви. Переплавив витвір мистецтва на брутальний шматок жовтого металу і продав за ціну, яка в двадцять разів нижча вартості статуетки, виробу з цього золота. Або інший приклад — викрадення картини раннього Коро, тобі, до речі, щось говорить це ім’я? Так я і знав, та менше з тим… Він вирізав полотно з дорогоцінної рами і викинув, а раму продав невизнаному художнику на прізвисько Гепа, який малював благенькі копії шедеврів і продавав їх за валюту, бо вправляв їх в оригінальні рамки. І таких прикладів — море! Тотальне невігластво! Люди не знають, що мистецтво приносить великі гроші вже через те, що воно вічне! Ти хоч розумієш, про що я говорю?

Макар струснув головою — і марево щезло.

Екскурсанти повільно рухались до наступної зали, а він, як справжній цінитель образотворчого мистецтва, стояв і зирив на картину невідомого художника «Жінка з кошиком винограду».

Пан Яцинський знає людину, яка заплатить кілька мільйонів «зелених» за цю картину. Приватна колекція барона Таверне об’їздила вже півсвіту. В Києві вона опинилась завдяки сприянню Французького культурного центру. Виставка тривала лише тиждень. До закриття залишилось три дні.

Часу в Олега Макарчука, злодія на прізвисько Макар, було обмаль.

2

— Сьогодні, мужики, в мене гарний настрій!

Охоронець Вася Бутейко завжди бурчав, коли йому випадало нічне чергування. Він скаржився всім підряд, що