Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Ну, я пішов? — він зробив спробу підвестися.

Ігор не відразу оговтався від несподіваного програшу. Взяв карти злодія. Для чогось потер їх між пальцями, потім старанно переглянув усю колоду: цьому хлопцеві не могло пощастити просто так. Та жодних можливостей махлювати в Дениса не було. Колода нова, він сам її купив, зіграли вони всього лише п’ять разів, і тасував та здавав він, Ігор, власноруч…

А тим часом задоволений злодій уже звівся на рівні. Він, як виглядало, чесно виграв собі свободу і сотку баксів заразом.

— Почекай, — жестом зупинив його Баркаш. — Тепер право відігратися є в мене. Згоден?

— Чому ні? — злодій знову сів на своє місце.

— Один момент, — сказав Ігор.

Вийшовши в сусідню кімнату, вже навіть не турбуючись про те, що лишає злодія без нагляду, він повернувся за хвилину з тоненькою пачечкою доларів у руці. Поклав гроші біля себе на столик. Послинивши для чогось пальця, відділив від пачечки одну сотенну купюру. Підсунув на середину, хлюпнув по склянках ще коньяку.

— Погнали?

Денис акуратно поклав виграну сотню поруч із хазяйською, взяв колоду.

— Погнали.

Тепер він, очевидно, вже почувався впевнено. Руки вже не тремтіли, Денис тасував спритно і здавав хвацько. Собі засвітив дев’ятку, Ігорю прийшла дама.

— Ще, — сказав він.

Денис простягнув наступну карту. Тепер сімка.

— Ще.

Король.

Чотири очка.

Ігор моментально провів подумки просту математичну дію. Не зупинятися, шанси є.

— Ще.

Дев’ятка.

Чорт, перебір. На користь Дениса відійшла ще одна сотня.

Тепер уже Ігор жадібно випив коньяк, і відразу, без перерви, налив собі ще. Не хлюпнув на денце — коричнева рідина заповнила більше третини склянки. Рука Баркаша зрадницьки смикнулася, і він впізнав симптом, свідчення того, що процес уже набув незворотності і погано контролюється. Саме тому Ігор уже нічого не міг з собою вдіяти. Лишалося віддатися інстинктам, як це траплялося з ним завжди — цілковито, без вороття.

Відділивши від пачечки сотенних ще два папірці, він скомандував:

— Поїхали далі.

— Може, досить? — обережно поцікавився Денис. — Я б уже такий, що пішов би… І так щастя підвалило…

— Здавай, — Ігор глянув на партнера поглядом, від якого бажання суперечити в того зникло взагалі. — Здавай, бо поліцію викличу.

Знизавши плечима, Денис покірно перетасував колоду.

Собі засвітив шістку. Потім карту взяв Ігор. Вісімка.

— Ще.

Десятка.

— Собі.

— Собі не вам, перебору не дам, — прокоментував Денис.

До шістки додалася ще одна шістка. Потім поруч лягла вісімка. Двадцять проти вісімнадцяти. Злодій став багатшим ще на двісті доларів.

Ігор розгорнув віялом решту купюр. Чотири сотні. У партнера — так само. Ще один добрячий ковток коньяку. Баркаш не звернув уваги на те, що злодій не п’є. Азарт уже володів ним безроздільно.

— Вперед?

Колода замигтіла в руках у Дениса. Чотириста доларів на кону. Ігор витер спітнілі долоні об штани. Що випало партнерові, цього разу він навіть не зазначив. У нього самого — валет, два очка. Або «двоє очей», як казали дворові картярі в його дитинстві.

— Ще.

Туз.

Одинадцять плюс два. Тринадцять — погане число. Треба ще, ризик тут мінімальний, а люфт є.

— Ще.

Десятка. Перебір.

Денис перерахував свій виграш. Вісімсот доларів, а ще й години не минуло. Ігор рішуче піднявся, жестом тепер уже не стільки наказав, скільки попросив партнера лишатися на місці, знову вийшов. Цього разу — в спальню. Там, за дзеркалом, у стіну був умонтований невеличкий сейф. Якби злодій навіть його і знайшов, йому б довелося з ним добряче повозитися. І все одно він обламав би собі зуби.

Відчинивши сейф, Ігор Баркаш дістав з нього пачку доларів. Цього разу — більш пухку.

4

Вийшовши з під’їзду, Денис Ковалевський на повні груди вдихнув лагідне повітря квітневої ночі.

До кінця гри господар квартири був уже досить п’яний. Але не намагався затримати злодія і взагалі не особливо заперечував проти того, що той виносить з його хати десять тисяч «зелених». Денис був певен: це все, що зберігалося в домі. Сьогодні люди навіть якщо мають гроші в банку, все одно тримають удома пристойну кількість готівки. Та якби в квартирі виявилося ще щось, господар не зупинився б, грав до кінця.

Як у казино.

Або біля гральних автоматів.

Денис примружив очі, наморщив лоба.

Так-с. Прикинемо, скільки людей в цій справі.

Він сам, професійний гравець у карти, картяр, катала.

Юлька, його коханка.

Дядя Міша.

Юлька працює в казино. Одному з тих, які після заборони діяти офіційно цнотливо прикриваються вивісками на кшталт букмекерських контор. Це вона розказала про Ігоря Баркаша. Дружина постійно намагалася відтягнути того від грального автомата. Дійшло навіть до того, що Баркаша перестали пускати в зал, скандали набридли. А нещодавно він прийшов і пояснив охороні: дружина Ліза пішла, кинула його, не змогла змусити пройти якісь дурнуваті курси лікування від якоїсь там залежності. Цю лжехворобу, переконував охорону Баркаш, вигадали спритні люди в білих халатах, аби потім брати з народу ще більше грошей за так зване лікування. Одне слово, умовив, пустили.

Юлька бачила таких людей немало. Ігромани, сто відсотків хворі люди. Попроси трошки на якусь важливу справу, так не дадуть. Зате без проблем спустять за вечір суму, навіть половина якої може врятувати одну справді хвору людину. В Юльки дуже хвора мама, на операцію потрібні гроші. А багаті буратіни і раніше були не надто щедрі, тепер же, коли всі навколо теревенять про кризу, ще більше жмуться. При тому, що ігрові заклади не мають наміру закриватися.

Випадок Баркаша, як пояснила Юлька, був з розряду важких. Денис стежив за ним кілька днів і переконався: сама атмосфера гральної зали вводить клієнта в стан, коли контроль над собою повністю втрачається. Та оскільки чоловік так чи так продовжує грати, тож, гроші має. Не все ж у казино залишати. Шкода людину, та якщо сама на себе наплювала і не розуміє проблеми…

Надто сентиментальним професійний картяр не був.

Юльчиній мамі потрібна операція.

Баркаш жбурляє гроші на вітер.

Треба лише знайти можливість втягнути його в гру, причому бажано — за незвичайних обставин.

Так спочатку виникла ідея. Потім виник третій подільник — дядя Міша. Від нього вимагалося лише зробити потрібні ключі. І старий майстер блискуче із завданням впорався. Як саме — Дениса не обходило.

Йому самому випала найбільш ризикована частина: зайти в квартиру, дочекатися хазяїна, зобразити з себе злодія-невдаху, прикинувшись п’яним, як чіп.

Найскладнішим усе одно виявилося чекання: Юлька з дядею Мішею стежили за під’їздом, дали знати на мобільний, коли