Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха
Звісно, сказала Оксана, вона може зареєструватися на відповідних сайтах і подати своє оголошення. Проте, по-перше, нема гарантії, що вбивця клюне саме на неї. По-друге — що він взагалі клюне. А по-третє, навіть якщо і клюне, чергову «пасію» серійник вибиратиме досить довго. В ситуації, що склалася, навіть кілька днів — марна витрата часу. Бо ніхто не дасть гарантії, що паралельно з черговим віртуальним фліртом маніяк не навідається до вже наміченої жертви.
Тому Оксана запропонувала взяти навмання кілька оголошень. Вийти на контакт з їхніми авторками. Й дізнатися, чи не спілкується котрась із незнайомцем. Шанси мізерні, проте ними слід скористатися. Переговори слідча Горчакова взяла на себе.
І отримала результат: така собі Галина Новикова, менеджер із продажу салонних меблів, зізналася: вже тиждень веде досить приємне листування з незнайомим чоловіком. Приємність полягала в тому, що він, на відміну від більшості віртуальних дон-жуанів, не закидає їй сороміцьких запитань на кшталт: «А які в тебе цицьки?». Навпаки, в його манері спілкування є щось шляхетне.
Галина Новикова теж чула про душителя самотніх жінок, через те не поспішала форсувати події. Оксана, поспілкувавшись із нею телефоном сорок хвилин, умовила жінку запросити шляхетного незнайомця до себе в гості, спокусивши інтимною вечерею на двох. Отримавши таку бажану для себе пропозицію, маніяк тимчасово згорне пошук інших жертв. Таким чином, сищики до всього ще й виграють час та отримають невеличкий перепочинок.
У квартирі Галини Новикової на шляхетного вбивцю чекатиме засідка.
— Що з вами? — перепитала Оксана. — Ніби все було в порядку…
— Трошки мандражить, — нарешті заговорила Галина, яку навіть озброєний опер чомусь не заспокоював, а навпаки — ще більше лякав.
— Скільки разів вам казати — ми поруч, у спальні, — слідча Горчакова намагалася говорити спокійним тоном. — Він не встигне заподіяти вам шкоди.
— Це все добре, — Новикова нервово потерла руки, долоні яких зрадницьки свербіли ось уже тривалий час. — Тільки для чого так буквально все сприймати? Ми… ви збираєтеся ловити вбивцю. Навіщо в такому разі оця декорація?
Жінка кивнула в бік кухні, де на столі чекала вечеря на двох: коньяк, сир, овочевий салат, бутерброди з червоною ікрою, викладені на зелене салатне листя, фрукти. Приблизно так накривали стіл всі жертви.
— Все натурально, — пояснив Ігор Душний, який здебільшого мовчав, і від чоловічого голосу Галина несподівано для себе здригнулася.
— Що — натурально? — жінка повернулася до опера всім корпусом.
— Думаю, Оксана правильно розрахувала. Знаєте, коли вже повинна відбутися вистава, то декорації, як кажуть, мусять бути відповідними. Вечеря, Галю — це така його фішка, обов’язкова умова. Його ж на вечерю запросили, вірно? Ну, не побачить падлюка накритого столу…
У Галини Новикової були свої думки з цього приводу. Вона навіть зібралася їх озвучити. Не лише тому, що вже починала обтяжуватися своєю роллю приманки, а й через бажання за розмовами приховати свій справжній страх. Тільки вона нічого не встигла сказати. Завмерли і її гості.
Бо у двері подзвонили.
Годинник на стіні показував рівно восьму вечора. Гість прийшов без запізнення.
З
— Ой! — Галина Новикова не втрималась — скрикнула від нервового напруження.
Опер Ігор при цьому машинально потягнув з заплічної кобури табельний «Макаров». З усіх присутніх тільки жінка-слідчий, якій належала ідея засідки, зберігала спокій.
— Тихо, — вона жестом стримала активність старшого лейтенанта, поклала руку на плече Галини. — Все під контролем. Ти не спіши пестиком махати, а як пече — на запобіжник його постав. Не дай Бог…
— Я не знімав! — образився за підозри в некомпетентності опер, та все ж таки перевірив зброю — справді, собачка запобіжника на місці.
— Дарма, — повчально зауважила Оксана Горчакова. — Мій тато-танкіст учив: зброя завжди повинна бути готова до бою. Навіть якщо солдат у глибокому тилу.
Опер скреготнув зубами: підловила-таки, хвеська язиката. Натуру слідачки чіплятися до слів і на цьому будувати свої допити знали не лише в міській поліцейській управі. Та пістолета все ж таки сховав, перехопивши сповнений неприхованого переляку погляд Галини, яким вона втупилась у «Макаров».
Дзвінок повторився.
Оксана кивком голови звеліла Душному сховатися в спальні.
Той підкорився.
Сама вона, трошки подумавши, зайшла за ним, приклала пальця до вуст. Тим часом Галина, поправивши для чогось зачіску та обсмикнувши сукню, пішла відчиняти.
А тоді «мисливці», що затаїлися в спальні, почули знайомий голос:
— Де ви там? Виходьте, відбій повітряної тривоги!
Вийшовши зі спальні, Горчакова і Душний побачили у вітальні майора Токаря. Начальник «убивчого» відділу був помітно не в гуморі. Галина ж, навпаки, не приховувала полегшення.
— Що? — коротко запитала Оксана.
— Облом, що! — махнувши рукою, Токар присів на краєчок старенького крісла. Горчакова примостилася навпроти на дивані, опер лишився стояти. Пістолет у його опущеній руці виглядав тепер безглуздою дитячою іграшкою.
— Тобто? — перепитала слідча.
— Тобі, Оксано Михайлівно, пояснити популярно, що означає слово «облом»? Нерви нашим орлам лікувати треба! Весь особовий склад відправити у відповідний санаторій за рахунок МВС! Ну, не стало терпцю в одного опера! Побачив, як підозрілий дядько до під’їзду підходить, захотів у героя погратися! Ваші документи, каже! Ось так, мудило, зупиняє і каже: «Ваші документи!». Ще й культурний, мать його: «вибачте» сказав!
— Ну! — вирвалося в Душного, хоча він уже давно все зрозумів.
— Гну! — в тон йому відповів Токар. — Мужик розвернувся — і тікати! Замість того, аби зайти сюди, почати душити хазяйку і…
— Слухайте, кінець кінцем, ви в мене вдома! — зірвалася Галина. — Мало того, що я дозволила… ризикувала…
— Спокійно! — Оксана підвелася. — Галю, він не хотів, у нього вирвалося. Бо, вибачте за гру слів, все зірвалося… А вам, Юрію Дмитровичу, все ж таки хоч іноді треба стежити за своїми словами.
— Повчіть мене ще манерам! — Токар стукнув себе кулаком по коліні. — Через одного дурня така крута ідея, ваша, між іншим, псові під хвіст пішла! У вас курити можна? — він повернувся до Галини.
— Добре хоч запитали, — зауважила жінка. — Взагалі-то я теж ніяк не кину, але курю або на кухні, або на балконі. Та коли нерви… Куріть тут, чого вже.
Вона подала майорові надщерблену глиняну попільничку. Токар закурив, нікому не пропонуючи. Якийсь час усі мовчали. Нарешті Душний обережно поцікавився:
— І хто ж там у нас такий нервовий?
— Докурю — підемо, познайомишся, — майор струсив попіл, зробив нову
