«І бачив я звірину...» - Віктор Васильович Савченко
21. Настав 1937-й рік, коли переозброєний після генеральної чистки НКВС розпочав тотальне нищення старої ленінської гвардії — будівничих престолу. Смерті не уникнув жоден, хто прямо чи опосередковано був пов'язаний з Леніним, Зінов'євим, Каменєвим, Троцьким і взагалі з жовтневими подіями 1917 р.
За розстрілом Ягоди також стояла не стільки (і не тільки) смерть керівника відомства, який не виправдав довіри, а ціла когорта ленінського гарту, що потай співчувала старим партійцям. Їх усіх було знищено. Така ж доля спіткала і організатора розстрілу царської родини, давнього друга Троцького, голову червоного Уралу Олександра Білобородова. Не допомогла і смертельна хвороба — рак горла.
«Кров моя на вас і дітях ваших…» На кожному з них була кров — більше чи менше.
За вказівкою Сталіна розстрілювали не тільки «ворогів народу», а також їхні сім'ї й дітей, яким виповнилося дванадцять років.
За його ж вказівкою запроваджувалися тортури під час слідства. Так, перший допит у Суханівській в'язниці часто починали з жорстокого побиття нагаями — аби образити, принизити, зламати. Дружину брата Орджонікідзе Папулія тут засікли канчуками до смерті. В камері тортур ленінградського НКВС в'язнів саджали на цементну підлогу і накривали ящиком, з чотирьох боків якого стирчали цвяхи. Таким ящиком, розміром із кубометр, накрили велетня командарма Дибенка.
«Та в учинках своїх не покаялись…» Каяття-бо приходить з вірою в Бога, а всі вони були причетні до руйнування віри Христової та храмів.
Повикликали з-за кордону послів, радників посольств, аташе, торгпредів, резидентів розвідок і рядових розвідників — усіх їх очікувала та сама доля… Заманювали до Москви чільних функціонерів Комінтерну… А кого не пощастило заманити, того ліквідовували агенти оновленої НКВС.
У цій бійні, напевне, більше загинуло безневинних, тобто тих, хто не заплямував себе кров'ю, але то були «тріски» при рубці лісу. Функціонери-кати з відомства Єжова не мали часу дошукуватись до істини — їх підганяли, їм-бо відведено було півтора року. В «рубці лісу» брали участь тисячі партійних керівників, котрі входили в «трійки» і «особливі наради». Протягом 1937-го винищили старих революціонерів, тих, хто створив обидві революції — лівих і правих есерів, стариків-народовольців, анархістів. До нищення будівничих престолу (архітекторів на той час уже вистріляли) Сталін залучав широкий загал і робив співучасником дійства (містерії) кожного. СРСР став суцільною катівнею. Це тоді «затьмарилося царство її (звірини) і люди від болю кусали язики». Чому «язики»? Та тому, що на допитах у них вимагали зізнання у всіх смертних гріхах. А також у тому, до чого вони ніяк не були причетні.
Це тоді (1939 р.) вождь російських фашистів, що мешкав у штаті Коннектекут, А. Вонеяцький з надзвичайною похвалою відгукнувся про Сталіна, який у себе «знищив більше комуністів, ніж Гітлер, Муссоліні, Чан-Кайши разом узяті». А тогочасний лідер російських фашистів, що перебував у Маньчжурії, Ротзаєвський писав: «Я готовий узяти на себе відповідальність за всі дії російської фашистської партії. Я готовий стати перед судом, готовий померти, якщо це необхідно! Я хочу розпочати нове життя, як націонал-комуніст і переконаний сталініст!»
За що така шана від двох фашистів? Тільки за нищення комуністів-ленінців, а, може, за голодомор в Україні, який надовго підірвав генофонд нації?
До речі, Ротзаєвського заманили в радянське посольство в Пекіні, вивезли в Союз і там розстріляли на Луб’янці.
7-го квітня 1939 р. не стало кривавого карлика Єжова. На суді йому приписували: «Єжов та його спільники практично готували на 7 листопада 1938 р. путч». На що він відповів: «За своєю природою я ніколи не міг зносити над собою насильства. Тому й писав усіляку нісенітницю… До мене застосовували найжорстокіше побиття».
«…Удвоє налийте до чаші, що нею він вам наливав!..»
У грудні 1938 р. на посаду голови НКВС було призначено Берію.
«Зайшовши до кабінету, Диксон поклав плащ на стілець, дістав з-під нього альпеншток і, заплющивши очі, швагонув ним з усієї сили по голові Троцького, котрий саме читав. Жертва пронизливо верескнула.»
Це сталося 20 серпня 1940 року.
«Я чую цей крик усе своє життя, «— казав «Диксон» — Рамон дель Ріо Маркоде — виконавець волі Сталіна, котрий двадцять років відсидів у в’язниці за це вбивство.
Агонія найбільшої, після Леніна, голови звірини тривала цілу добу.
То була друга (вдала) спроба вбивства. Про перший замах, який було здійснено 24 травня 1940 року, Сікейрос писав: «Ми, учасники національно-революційної війни в Іспанії, вважали, що настав час здійснити задуману нами операцію по захопленню так званої фортеці Троцького в кварталі Койоакан.» Нападники буквально начинили кулями кімнату, де ховався Троцький з дружиною та онуком. Але ті встигли забитися в куток під ліжком… Потім кожен прожитий день вождь світового пролетаріату № 2 розцінював, як подарунок долі.
Вождя поховали в садибі його останнього сховища в Койоакане (Мексіка), яке багато років слугувало йому фортецею і водночас кліткою, що її пильно охороняли. Бетонний обеліск на його могилі з викарбуваними на ньому серпом і молотом відділяють тисячі кілометрів від Янівки під Бобринцем в Україні, де прийшла у земний світ найстрахітливіша постать кінця другого тисячоліття.
У Троцького було двоє синів. Сергій, молодший, загинув у сталінському концтаборі 1937-го року. Лев, старший, котрий емігрував 1929-го року і був правою рукою батька в його політичній діяльності, «загадково» помер від апендициту в одній з емігрантських клінік Парижа. Так само непомітно померли дві доньки Троцького від першого шлюбу.
«6 І відплатіть ви йому,