Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко
У лейтенанта було просте, на перший погляд, нічим не примітне обличчя. Але коли придивитися краще, привертала увагу чиста рівна лінія високого чола, уперто зведені брови, спокійні сірі очі. «Кажуть, сіроокі — чудові стрільці», подумав Грицай і запитав:
— Стріляєте влучно?
— Нічого… Призи брав, — відповів Данилко, трохи здивований запитанням, що не стосувалося теми розмови.
— Правильно. Військова людина обов'язково повинна вміти добре стріляти… Розповідайте…
— Народився я в дев'ятсот двадцять другому році в селі Борунів, кілометрів вісімдесят звідси на захід. Батько наймитував, я теж спершу був наймитом у куркулів, потім подався до міста. Роботи в місті не знайшов, перебивався як міг. Потім, коли Західна Україна стала радянського, я поступив на завод. Коли почалася війна, добровільно пішов в армію. Воював під Орлом, Сталінградом, визволяв Київ. Поранений під Ровно, був у госпіталі, тільки сьогодні вийшов.
— Так, — після короткої паузи сказав Грицай. Відчинив сейф, дістав якусь фотографію, поклав на стіл. — У вас є знайомі в місті?
— Ні, товаришу полковник.
— Знає хтось із ваших односельчан, де ви були ці роки, що з вами?
— Ніхто. Мати померла давно, батько — перед війною, родичів у мене немає, в село ні до кого не писав.
— У формі виходили за ворота госпіталю?
— Ні, ми в піжамах ходили, а сьогодні від вас принесли цивільний костюм і наказали прийти сюди в ньому.
Відповідаючи на запитання, Данилко дивувався дедалі більше й більше.
— Які мови знаєте?
— Крім рідної української, російську, звичайно. Польську знаю, трохи німецьку.
— Добро… Тепер слухайте уважно… Ви, певно, бачили тутешній костьол святої Єліжбети?
Данилко кивнув головою.
— У підземеллі під костьолом сховано важливий документ — список уніатських священиків, які напередодні польсько-німецької війни були завербовані гестапо і вірно служили йому до розгрому гітлеризму. Сьогодні я побував під костьолом, переконався, що список шукають вороги — цілком можливо, для того, щоб передати шпигунів новим хазяям.
— Дайте взвод солдатів, і я по камінчику переберу весь костьол, а тайник знайду, — запропонував Данилко.
— І це дасть матеріал для провокаційної кампанії в буржуазній пресі, — в тон йому відповів Грицай. — Піднімуть галас на весь світ, що радянські війська руйнують храми, знущаються над почуттям віруючих. А попи-шпигуни зметикують, в чому справа, і розбіжаться хто куди — шукай тоді вітру в полі. Втече і суб'єкт, який шукає документ.
— Ага, зрозумів, нарешті! Треба його піймати, а він викаже інших.
— І знову не так, — посміхнувся полковник. — У нашій справі найпростіший шлях до мети ще далеко не найвірніший. По-перше, зовсім невідомо, видасть він спільників чи ні. А по-друге, нам потрібен насамперед список — справжній, в цілковитому порядку.
— Для чого? — здивувався лейтенант.
— Ви ж родом з цих місць і не вам розповідати, що уніатська церква завжди була найвідданішою служницею реакції. Але серед віруючих уніатів більшість чесних, хороших людей, яких просто обдурили. Широко опублікований документ про співробітництво церковників з фашистами викличе відгуки у всьому світі — адже українці-уніати живуть і в Північній Америці, і в Південній. Зараз уніатська церква намагається надіти на себе тогу борця проти фашизму. Список, який ми шукаємо, відкриє очі чесним людям.
Задзвонив телефон.
— Я занятий, — сказав Грицай, узявши трубку. Хтось відповідав йому вибачливим тоном, але настійливо.
— Прийміть його самі, — спокійно відповів полковник.
У трубці знову затріщало — хтось виправдовувався, умовляв.
— Гаразд, випишіть перепустку, — нарешті згодився Грицай. — Якийсь дуже настирливий відвідувач хоче поговорити тільки зі мною, — пояснив він Данилку. — Доведеться прийняти. Вийдіть, будь ласка, у коридор, поверніть за ріг і побудьте там. Я вас потім покличу.
За хвилину-другу новий відвідувач постукав у двері кабінету Грицая.
— Будь ласка, — запросив полковник.
Чоловікові, який так настійливо домагався побачення з полковником, було років шістдесят.
— Отакого начальника мені й треба, — почув уже з порога. — А то сидить молодий, у мене син старший. Я з таким говорити не можу, мені треба серйозного начальника, який може уважно вислухати і все грунтовно пояснити.
— Сідайте, — запросив Грицай.
Старий сів, поклав капелюх на невеличкий столик для телефонів, приставлений до письмового, повільно розправив довгі сиві вуса:
— Справа у мене, товаришу полковник, така, що навіть я сам у ній розібратися не можу — чи то правда, чи ні. Нічогісінько не втямлю.
— Може, разом розберемось, — ледь помітно усміхнувся Грицай.
— Може, й розберемось, — охоче згодився старий. — Кажуть, одна голова добре, а дві — краще. Тільки тут не дві, може, цілих двадцять треба, щоб маху не дати. Хочу сказати вам для початку, що попів цих я все життя терпіти не міг. Ще як одружуватись збирався з старою своєю, то так-таки напрямки і сказав: «До церкви не піду, хоч ти що!» І вже як вона плакала, і батько мій лаяв мене. Ніде правди діти — довелося піти. Що його вдієш — тоді час такий був, самі знаєте. З роботи б вигнали, в поліцію запроторили. А безробітних і без мене вистачало. На будь-яке місце, тільки скажи, зразу десять прибіжить. От і довелося проти своєї совісті йти. До церкви я таки пішов, а отцю Григорію — священик був у тому селі, де моя стара жила, — йому й кажу: «Невіруючий я. Атеїст, якщо по-вченому», А він і відповідає: «Та про мене. Гроші плати, а в церкві, що скажу, те й роби». Правда, напідпитку він тоді був, та, й усі вони випити люблять, скільки я їх не зустрічав…
Старий помовчав, вийняв з кишені величезний кисет з тютюном. Грицай простягнув йому коробку «Казбека». Той презирливо зморщився: «Не вживаю», старанно скрутив цигарку і, пускаючи клуби їдкого диму, провадив далі:
— Усі вони люблять випити, крім одного — отця Іваньо, що поряд зі мною живе. Такий тихий піп, просто на диво. Горілки — ані-ні. Щодо жінок — теж. Усе
