Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко

— Прошу вас, — люб'язним жестом Іваньо запропонував Грицаю спускатися першим.

Зійшовши вниз, Грицай повів променем праворуч, ліворуч. Похмурі міцні склепіння, кам'яні стіни, викладена білим плитняком підлога, з'їдені іржею залізні двері по обидва боки коридора.

Високо тримаючи над головою свічку, Іваньо впевнено спустився вслід за Грицаєм.

Першу помилку священик зробив там, угорі, коли віддав Грицаю план, навіть не глянувши на нього, не витерши поміток шариковою ручкою.

Другу тут, у підземеллі.

Опинившись поряд з гостем, священик мовчки повів його шляхом, про який казав перед смертю ксьондз Пшемінський.

Грицай з удаваним здивуванням поглянув на Іваньо:

— Дозвольте, куди ви мене ведете?

— Як куди?! — змішавшись відповів Іваньо запитанням на запитання.

Рука, що тримала свічку, здригнулась. Гойднулися скісні тіні на низькому склепінні.

— Я повинен оглянути підвал з самого початку, а ви йдете в глиб підземелля. Чого?

Але Іваньо вже оволодів собою, хитруючи, відповів:

— Звідти ближче до району, який зазнав бомбардування. Я думав, ви там почнете.

— Ні. Пробачте, але в мене є певна методика, якої я звик додержуватися.

— Прошу, як вам завгодно, — з удаваною байдужістю згодився святий отець.

«Хитрий, — подумав Грицай. — Хотів перевірити, чи піду я одразу до третьої камери. Певно, він знає про тайник Пшемінського і шукає його. Цілком очевидно, що шукає…»

Грицай взявся за діло.

Метр за метром освітлював променем свого яскравого ліхтаря склепіння, стіни, підлогу, пильно розглядав кожну тріщину. Коли тріщина була ширша за інші, засовував у неї тонкий стальним щуп, вимірював довжину її складеним метром, записував відомості в блокнот. Здавалося, він так поринув у свою роботу, що зовсім забув про Іваньо, який сидів на східцях і мовчки стежив за ним.

— Мати божа! — раптом тремтячим голосом вигукнув священик.

З глибини підземелля долинув стогін, спершу ледве чутний, потім голосніший. Глухий, невиразний, він пронісся під склепінням підземелля і завмер.

Рука Грицая рвонулася до кишені, в якій лежав пістолет. Але вже в наступну мить, зловивши на собі гострий, допитливий погляд Іваньо, він замість того, щоб сунути руку в кишеню, ляснув себе по боці, вражено вигукнув:

— Що це?

Священик підійшов до нього впритул і злякано прошепотів:

— Душі! Душі загиблих волають про відплату. Коли б ви знали, скільки крові безневинних пролито тут!..

— Облиште! — без усякого маскування, цілком щиро розсміявся Грицай. Трагічний тон священика не справив на нього ніякісінького враження. — Ви знаєте, що я матеріаліст і не вірю в загробні байки…

Стогін, від якого аж у душі холонуло, знову повторився. Іваньо перехрестився, забурмотів молитву.

— Ну, ну, — насмішкувато поплескав його по плечу Грицай. — Не хвилюйтесь. Ходімо подивимось, хто це подає голос.

Він спокійно попрямував коридором, освітлюючи його ліхтарем.

Іваньо йшов слідом за ним. Як тільки Грицай одвернувся, вираз страху одразу зник з обличчя священика. Кусаючи губи, він кидав сповнені люті погляди на широку спину супутника.

— Десь тут, — Грицай шарив променем ліхтаря по стіні. — Ага, так я й думав! Дивіться.

Промінь холодного світла уперся в невеликий отвір у стіні. Стогін долинав звідти.

— Своєрідна еолова арфа, — сказав Грицай. — Тут у вентиляційній трубі зроблено якийсь пристрій, що утворює звук, схожий на стогін, коли вгорі подме сильніший вітер. От і все — ніяких мертвих душ… Ці моторошні звуки, певно, входили до програми тероризації в'язнів підземелля.

Іваньо похитав головою.

— Не знаю, як в'язнів, а мене вони налякали дуже.

— Ось вам одна з переваг атеїзму, — з відвертою насмішкою сказан Грицай. — Атеїсти хоробріші.

Вони повернулися назад до входу.

— Може, ви підніметесь наверх, — запропонував Грицай. — Чого вам тут сидіти — в темряві й вогкості.

— Нічого. Мій обов'язок християнина велить мені не залишати вас самого в такому похмурому місці.

Грицай зрозумів, що Іваньо під нього не відчепиться. Але відкривати священикові справжню мету своїх шукань не хотів.

— Гаразд, тоді я швидко обійду коридор і камери, а потім, коли буде більше часу, візьмусь за діло як слід.

— Як хочете, — якомога байдужіше відповів Іваньо, марно намагаючись приховати свою радість. — Я з вами.

Оглянули центральний коридор, заплутані бічні ходи.

Коридор вів у великий зал з високою ребристою стелею. В центрі залу стояло квадратне підвищення з гладенько обтесаного каменю. В кутку — друге, трохи менше. За ним — камін.

— Зал судилища, — пояснив Іваньо. — В ньому допитували й судили єретиків. Ось тут, — показав він на центр залу, — сиділи судді-інквізитори. В тому кутку катували підсудних.

— Веселе місце, — пожартував Грицай.

Зовні недбало оглянув Грицай і третю камеру, де, за твердженням ксьондза Пшемінського, містився тайник з документами. Нічого підозрілого не помітив. Каміння ніде не зрушене, стеля теж ціла. Грицай полегшено зітхнув. Тепер він був певен, що невідомий, який розглядав план і зробив на ньому помітки, документів ще не знайшов. Треба його випередити за всяку ціну…

Години через три полковник Грицай сидів у себе в кабінеті, чекаючи лейтенанта Данилка. У двері постукали.

— Заходьте, — запросив полковник.

Молодий чоловік у цивільному костюмі відрапортував:

— Лейтенант Данилко за вашим наказом прибув.

— Здрастуйте. Сідайте.

Полковник стежив, як Данилко упевнено легко перейшов кабінет, сів у крісло.

— Ви були поранені в ногу? — спитав Грицай.

— Так точно, товаришу полковник.

— Загоїлась рана?

— Так точно. Нога працює навіть краще, ніж раніше.

Грицай посміхнувся. Він любив веселих людей і завжди відкликався на жарт.

— Знаєте, для чого я вас викликав?

— Ні, товаришу полковник.

— Розкажіть трохи