Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко

— Я не хочу вас турбувати, — чемно сказав Грицай. — Дайте план підземелля — от і вся ваша допомога.

Іваньо розвів руками. На його круглому обличчі відбився вираз жалю.

— У тому-то й біда, що плану в мене немає… Але я сам супроводитиму вас, — запобігливо додав він. — Я чудово знаю підземелля, покажу вам усе, зі мною не заблукаєте.

— Що ви! Що ви! — запротестував зніяковілий і розгублений Грицай. — Я не хочу вас турбувати, адже огляд підземелля триватиме не день і не два, робота копітка… До того ж, ви просто забули, план у вас.

Іваньо кинув пильний погляд на Грицая, але той дивився на нього щиро, простодушно.

Священик смиренно опустив очі, обличчя його знову стало звично ласкавим.

— Чому ви так думаєте? — з єлейною посмішкою спитав він.

— Не хотілося завдавати вам зайвого клопоту. Тому я намагався розшукати план в архіві. Мені повідомили, що під час евакуації міста фашисти вивезли документацію костьолу, але потім вона разом з іншими трофеями потрапила до наших військ і була повернена вам. Я навіть бачив вашу розписку про її одержання. Серед документів зазначений і план.

Грнцай промовив усе це надзвичайно люб'язною посмішкою.

Священик, як не силкувався, не міг розгадати, що в нього на думці і наскільки правдива його розповідь. Іваньо розумів, що далі відпиратися безглуздо.

— Якщо так, план, звичайно, десь тут. Посидьте трохи, я пошукаю.

— Будь ласка, коли вам не важко.

— Що ви, така дрібниця!

Грицай залишився сам. Навколо напувала гнітюча тиша. У всьому величезному храмі не чути було жодного звуку. Тільки з вулиці зрідка долинали різкі автомобільні гудки.

Грицай глянув на годинник — уже тридцять дві хвилини, як пішов Іваньо.

Нарешті, він з'явився, зніяковілий, добродушний, з ласкавою посмішкою.

— Мені так соромно, я мимоволі обманув вас. У моєму сані це непростимо…

— О, що ви! Пусте, — перебив його Грицай.

— Ні, ні, не втішайте мене. Це непростимо. Я повинен був перевірити всі папери, перш ніж запевняти, що плану немає. А він валявся на шафі — закинутий і забутий. У підземеллі ж тепер ніхто не буває.

Іваньо простягнув згорнутий в трубку аркуш паперу. Ніяких ознак пилу Грицай на ньому не помітив.

— Так на шафі, кажете? — ніби між іншим перепитав він.

— Атож, на шафі, тому я й забув про нього.

«Та ти ж ним тільки вчора користувався, — подумав Грицай, розгортаючи на столі план. — Ось і свіжі помітки шариковою ручкою».

Куточком ока він стежив за Іваньо. Священик, що не знав про помітки на плані, зблід.

Але за мить на обличчі Іваньо не лишилося й сліду від пережитого хвилювання.

— Значить, так, — замислено промовив Грицай, уважно розглядаючи план. — Спуск у підземелля тут гвинтовими сходами. Ось — коридор і окремі, не з'єднані між собою приміщення.

— Це колишні темниці в’язнів, — вибачливим тоном пояснив Іваньо. — Знаєте, середньовіччя, інквізиція, суворі звичаї… В одних камерах єретиків приковували за лікті до стіни на довгі роки, в інших — тримали на ланцюзі з чавунним нашийником.

Грицай напружив усі сили, щоб не виказати хвилювання ні рухом, ні вигуком. Зовні він був цілком спокійний, а думки снували швидкі й тривожні.

Хтось шукає в підземеллі те саме, що й він. Це видно з поміток на плані. Хтось іде попереду… І, можливо, вже досяг мети… «Дванадцять кроків по коридору», сказав ксьондз Пшемінський, вмираючи. Приблизно в цьому місці на плані чиясь рука поставила ледь помітну цятку. «Потім ліворуч», ось хрестиком помічено поворот, «третя камера і…» на плані вона обведена товстим колом. Виходить, невідомий теж!..

Грицай одірвався від своїх думок, почав прислухатися до розповіді Іваньо:

— Кажуть, що в підземеллі ще й досі з'являються привиди безневинно замордованих, чути стогони й брязкіт ланцюгів… А втім, — блакитні очі священика стали холодностальні, вп'ялися в Грицая з викликом і навіть погрозою, — ви ж матеріаліст і не вірите в потойбічне життя!

— Звичайно, — спокійно відповів Грицай, теж дивлячись прямо в очі Іваньо. — Я матеріаліст і не вірю в потойбічне життя.

Священик лагідно посміхнувся:

— Вірити чи не вірити — право кожного. Цілком правильно… Значить, я можу йти? Я проведу вас.

Вийшли в той самий коридор, яким прийшли сюди, але повернули не ліворуч, до дверей на вулицю, а в протилежний бік.

Коридор був темний, покручений. Грицай рахував повороти, двері, які траплялися на шляху. Він знав, що ці відомості потім згодяться..

Коридор упирався в дубові двері, окуті широкими залізними смугами. Товстелезний засув з замком-пудовиком міцно замикав їх. Виламати такі двері без спеціальних інструментів було неможливо.

Іваньо витяг в'язку ключів і встромив найбільший у щілину.

Здогад Грицая, що в підземелля недавно хтось спускався, підтвердився — замок відімкнувся легко. Не зарипіли і завіси дверей, коли Грицай та Іваньо відчиняли їх.

В обличчя війнуло затхлим, вологим повітрям. Попереду стояла густа, майже відчутна темрява. Навіть обриси предметів не можна було розпізнати в цьому суцільному, непроглядному мороці.

Отець Іваньо дістав з кишені сутани товсту церковну свічку, срібну запальничку і чиркнув коліщатком.

— Не треба, у мене є ліхтар. — Грицай дістав і ввімкнув потужний електричний ліхтар з рефлектором.

— Свічка не завадить, — священик все-таки засвітив її.

Яскраве біле світло ліхтаря вихопило з мороку вузькі без поручнів кам'яні сходи, навислі арочні склепіння, коридор, який губився в темряві. Століття виявилися безсилими перед камінням підземелля. Все тут було дуже старе, але міцне — воно не піддавалося впливу часу. Ніщо не змінилось у підземеллі з того часу, як цими сходами спускались інквізитори в чорних мантіях з капюшонами, що закривали обличчя; кати в коротких червоних камзолах; знесилені тортурами «єретики»