Не гальмуючи. В полюванні на тебе - Єва Райн
Ніка
Старий Вовк майже тягнув мене за собою. А я слухняно намагалась йти в ногу, та він був надто швидкий і різкий. А його невдоволення відчувалось навіть без слів.
– Тобі проблем мало? – не стримався таки, майже заштовхавши мене в якусь з кімнат.
– Я ж нічого не зробила! – спробувала виправдатись.
– Чого загравала до Бетмена? – сердито спитав.
– Загравала?! Та ми просто розмовляли! Я його… пивом облила.
– Молодець! Чого ти взагалі в офіціантки записалась?
– Хотіла дівчатам і цьому, як його, проспекту допомогти!
– Дівчата тут працюють, в проспекта обов'язки такі! А от ти – мала не відсвічувати й тихенько збоку спостерігати!
– Ну вибачте. Я не думала, що це може стати проблемою!
– Єдина проблема тут – це ти!
– Дядя Толя говорив, що ви різкі, – похмуро подивилась в його сірі примружені очі, – Але, з урахуванням того, що ви знаєте, для чого я тут – це занадто!
– Нічого собі! Дівчинка з зубками! – поблажливо посміхнувся Вовк після моїх слів.
– Ще й якими!
– Пам'ятаєш, я говорив, що даю тобі тиждень?
– Звісно!
– Я передумав. Замість тижня в тебе – хвилина, щоб переконати мене, що ти тут не гарна декорація, а щось можеш.
– Он як. Гаразд. В лісі біля останньої жертви вбивці я знайшла шматочок жилету. Мотожилету.
– Хріново. Але що це дає,крім того, що всі вже й так підозрюють байкера у вбивствах?
– Він був зі шкірзамінника, а не шкіри. – сказала, і з задоволенням відмітила, як на обличчі Вовка промайнула цікавість. – А “Акули” чомусь носять жилети зі шкірзаму. Не знаєте, чому, до речі?
– Знаю. Бо син їхнього президента має свій цех по пошиву одягу зі шкірозамінника. Але ти натякаєш, що до вбивств може бути причетний хтось з “Акул”?
– В мене надто мало інформації, щоб на це натякати. Але ж ви вимагали щось вам дати тут і зараз. От я і поділилась.
– Точняк… – Зітхнувши Старий Вовк сівши на невеличку канапу. – вважай, тобі пощастило. Хоч це й крапля в морі, та вже щось. Твій попередник, Микита, здається, і цього не мав. Але не думай, що тобі тут дозволено все. Я ще приглядатимусь до тебе.
– Навзаєм! – вирвалось у мене. Надто вже розсердив його тон! – Тепер ваша черга!
– Ми на ти.
– Твоя черга. Гаразд.
– Що ти хочеш знати?
– Дядя Толя сказав, що ти відповідаєш за кожного, хто носить твої нашивки. Це так?
– Дуже сподіваюсь на це.
– Скільки дійсних членів клубу у “Вовків” зараз?
– 36.
– Оо, не мало.
– З них семеро за кордоном, троє – вже давно не їздять і лишаються мемберами тільки з поваги до зробленого для клубу раніше.
– Отже 26?
– Ще один на інвалідному візку. Двоє – мої брати, за яких я точно поручусь. Ну і я.
– У висновку двадцять два. Вже легше. – я сіла поряд з Вовком і повернулась до нього. – Ви ж думали про це вже, так? Як тільки все почалось, з другого, а можливо вже й з першого вбивства. Думали, хто може це зробити, за чиєю личиною ховається звір?
– Я про це щогодини думаю.
– Тоді ви… тобто ти, розумієш, про що я. Кого зі своїх ти міг би підозрювати?
– Нікого.
– Спитаю по іншому. На кого впала хоч тінь підозри?
– Нікого, хто носить нашивки “Вовків”! – підвищив голос Старий Вовк. – Я зрозуміло висловився?
– Так. Зрозуміло. Чесність за чесність – я повірю тобі, коли знатиму кожного, поспілкуюсь, подивлюсь в очі.
– Самовпевнено. Мені навіть подобається. Гаразд. Даю добро.
– От і чудесно! – демонстративно простягнула руку Вовкові, та він не поспішав її тиснути.
– Якщо так… То чого ти викреслила зі списку мене? – проникливо глянув в очі поглядом старого, побитого життям хижака…
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно