Характерник - Дмитро Чорнота

- І що, просто прийшли до вас і ви всіх впустили?

- Не зовсім так. Я Явора Сашка знаю давно. Колись пораненим він до нашого хутору прибіг. Стара тоді ще жива була. От ми його до себе забрали та виходили трохи. З тих пір він періодично навідується з гостинцями. Коли сам, а частіше з друзями чи побратимами.

- Про що ж вони тут гуторили? – запитав своїм спокійним голосом Тихий.

- Того, хлопці, не знаю. Сашко попередив, що можуть заїхати такі гості. Тому, коли вони з’явились, я їх прийняв і посадив за стіл. Потім приїхав Сашко з татарами. Пояснив, що в союзі нині. Я і їх за стіл. Кілька хвилин посидів з ними, випили по чарці. Та я й пішов поратись по господарству. Мені розсиджуватись ніколи було. Та і їм, думав, може про своє побалакати треба.

- Ви людина добра і правдива. Тому проти вас ми нічого не маємо, але послухайте, що робиться навколо. В тому числі і в вашій хаті.

Северин з Тихим розповіли Сірому що відбувається. Проте особливого враження на старого їхня історія не справила.

- Я колись і сам козакував. Давно то було. І за той час хто тільки не ставав нашими ворогами і союзниками. Я не люблю ні татар, ні ляхів, ні москалів. Кожен з них тільки вигоди від України шукає. Взамін тільки обіцянки. Проте часи завжди були такі, що потрібно мати когось за союзника, бо самому дуже важко. Повірте мені, старому самотньому чоловікові. І хоча Сашко неправильно чинить, тихо зраджуючи своїх побратимів, а не відкрито заявивши про свої претензії на загальних зборах, я його все одно не перестану любити як сина. Бо знаю його давно і людина він хороша. Приглядає за мною як може. Помру я скоро, то тільки на нього і надія одна, що поховає по-людськи. Тут, - дід описав рукою півколо, маючи на увазі хутір, - вже нікого не залишилось.

- Може ще щось згадаєте корисне для нас? – без особливої надії кинув Тихий.

- Єдине що, то це те, що ті двоє донців сказали в кінці поміж іншим, що поспішать до своїх і до ранку будуть на місці.

Хлопці перезирнулись. Нічого собі. Як це до ранку? На Дон набагато довший шлях. Отже, десь не так далеко вони знаходяться. І прийшли на допомогу явно не Гомону.

- Ну вистачить розмов, – обірвав їх думки дід. - Кличте своїх та пообідаймо.