Не чужі - Аріна Вільде

— Я стараюся, тату, — збентежено потупила погляд я і видихнула з полегшенням. Сварити мене ніхто не збирається.

— Сподіваюся, це не короткочасні зміни.

— Звісно, ні, тату, — з готовністю зображуючи хорошу доньку, промовляю я.

— А де ти зникаєш після пар? Я вже тиждень приходжу з роботи раніше й не застаю тебе.

— Я… я в майстерні ж. Натхнення повернулося, ось і вирішила щільно зайнятися живописом.

— Ясно, — промовив батько, але водночас так на мене подивився, що одразу стало зрозуміло — не повірив.

— Гаразд, я піду, мені ще до заліку готуватися треба, — швидко підскакую зі свого місця, поки тато не почав ставити ще якісь питання.

Дочекатися нового дня було страшенно складно, ще й Лідка якось раз вмовила Єгора запросити своїх друзів разом прогулятися, а Давид не прийшов. Настрою взагалі не було і, здавалося, що всі мої спроби знайти своє кохання були марними.

Тепер я запасалася кавою та цукерками, вмикала музику в салоні авто й подовгу витріщалася в одну точку. Давида зустріти так і не вдалося. Надія помирала з кожним днем. Увесь цей задум мені вже почав здаватися безнадійним, а все навколо злило. Навіть моє ідеальне волосся дратувало. Так тривати не могло. Я раптом розлютилася на себе настільки, що захотілося скинути із себе дорогий дизайнерський одяг, повернути зелені пасма волосся і знову засісти в майстерні з пензликами та фарбами, забувши про чоловіків, навчання та батька.

Що я тут роблю? Відколи стала дурною закоханою дівчинкою, яка бігає за хлопцями? Розуміння того, що я роблю, раптово протверезило мене, а той факт, що я абсолютно не цікавлю чоловіка, який сподобався мені, змусило повернутися до реальності.

— Це було востаннє, Лєро, коли ти приперлася сюди, — кажу своєму віддзеркаленню й із сумом провертаю ключ у запалюванні.

Час повертатися до свого звичайного життя. Варто, нарешті, зізнатися, що ми з Давидом настільки різні, що ніколи не будемо обертатися в одному всесвіті. Він так і залишиться моїм недосяжним юнацьким коханням. Не більше.

Я повертаю на вузьку вуличку, але проїхавши всього кілька метрів помічаю краєм ока біля тротуару маленьке брудне кошеня. І так за нього серце обливається кров’ю, ніби це мене викинули, як непотріб, що я просто не можу проїхати повз.

Я зупиняюся біля узбіччя, повна рішучості врятувати цього малюка. Перебігаю дорогу й сідаю поряд із крихіткою, яке, побачивши мене, зіщулилося, ладне втекти будь-якої хвилини.

— Киць-киць, ходи до мене, малий, — протягую до нього руку, але кошеня лякається й кидається в бік дороги.

Я рішуче біжу за ним, не помічаючи нічого, крім чорної грудки шерсті, як раптом чується пронизливий сигнал клаксона, скрип гальм, а чиїсь сильні руки смикають мене за капюшон, утягуючи назад, і тим самим практично витягують мене з-під автомобіля, з бампером якого я ледве не зустрілася.