Убивства за абеткою - Агата Крісті
Вдалого полювання.
Вічно ваш, Абеткар
– Чарстон, – промовив я, хапаючись за наш власний примірник довідника «АВС». – Гляньмо, де воно.
– Гастінґсе, – різко прозвучав голос Пуаро й зупинив мене. – Коли написано листа? Там стоїть дата?
Я глянув на аркуш.
– Написано двадцять сьомого, – оголосив я.
– Я вас правильно почув, Гастінґсе? Він назвав дату вбивства – тридцяте?
– Саме так. Зараз гляну, це…
– Bon Dieu33, Гастінґсе… ви не зрозуміли? Сьогодні – тридцяте.
Упевненою рукою він вказав на календар на стіні. Я підхопив щоденну газету, щоб переконатися в цьому.
– Але чому… як… – затинаючись, проговорив я.
Пуаро підняв із підлоги розірваний конверт. Щось незвичайне в адресі розмито зафіксувалося в моєму мозку, але я був занадто захоплений тим, щоб довідатися про зміст листа, і присвятив конверту не більше ніж поверхневу увагу.
На той час Пуаро мешкав у Вайтгевен-Меншнс. В адресі було написано: мсьє Еркюлю Пуаро, Вайтгорс-Меншнс, а в кутку було нашкрябано: невідомий у Вайтгорс-Меншнс, ЕС 1, чи у Вайтгорс-Кортс, спробувати – Вайтгевен-Меншнс.
– Mon Dieu!34 – пробурмотів Пуаро. – Невже навіть випадок допомагає цьому божевільному? Vite… vite35… ми повинні зв’язатись із Скотленд-Ярдом.
За кілька хвилин ми вже розмовляли по телефону з Кромом. Цього разу врівноважений інспектор не відповів: «О, невже?» Замість цього з його вуст зірвалося приглушене міцне слівце. Він вислухав те, що ми розповіли, потім повісив слухавку для того, щоб отримати міжміське сполучення з Чарстоном якнайшвидше.
– C’est trop tard36, – бурмотів Пуаро.
– Ви не можете знати напевно, – запротестував я, хоч і не покладав на це багато сподівань.
Він зирнув на годинник.
– Двадцять хвилин по одинадцятій? До кінця доби година сорок хвилин. Чи можливо, що Абеткар чекатиме так довго?
Я відкрив залізничний довідник, який попередньо взяв із полички.
– Чарстон, графство Девон, – зачитав я, – від Паддінґтона двісті чотири і три четвертих милі. Населення – шістсот п’ятдесят шість осіб. Схоже, невеличке містечко. Звісно ж, нашого хлопця там одразу ж помітять.
– Навіть у такому разі він забере ще одне життя, – пробурмотів Пуаро. – А як щодо потягів? Гадаю, потягом буде швидше, ніж автомобілем.
– Є опівночі… спальний вагон до Ньютон-Еббота… прибуває о 6 : 08 ранку, а потім у Чарстон о 7 : 15.
– Це з Паддінґтона?
– Із Паддінґтона, так.
– Ми ним поїдемо, Гастінґсе.
– Вам не вистачить часу, щоб дізнатися новини до того, як ми відправимось.
– Чи має значення, коли ми отримаємо погані новини, сьогодні ввечері чи завтра зранку?
– У цьому щось є.
Я склав деякі речі у валізу в той час, коли Пуаро знову телефонував до Скотленд-Ярду.
Кілька хвилин по тому він увійшов у спальню й запитав:
– Mais qu’est ce que vous faites là?37
– Я пакував для вас речі. Гадав, так зекономимо час.
– Vous éprouvez trop d’émotion38, Гастінґсе. Це впливає на ваші руки та на ваш мозок. Чи варто так пакувати пальто? І ще, гляньте, як ви склали мою піжаму. Якщо шампунь розіллється, що з нею трапиться?
– Заради Бога, Пуаро, – залементував я, – тут справа життя та смерті. Чи має значення, що може трапитися з вашим одягом?
– Ви не маєте відчуття виваженості. Ми не можемо сісти на потяг до того, як він відправиться, тож псування одягу аж ніяк не допоможе запобігти вбивству.
Відібравши в мене валізу, він узявся пакувати сам. Пуаро пояснив, що ми беремо листа з конвертом із собою до Паддінґтона. Хтось із Скотленд-Ярду нас там зустріне.
Коли ми прибули на платформу, першим, кого там побачили, був інспектор Кром.
Він відповів на запитання в погляді Пуаро.
– Ще немає ніяких новин. Усі наявні люди – насторожі. Усіх людей, чиє прізвище починається на «С», було попереджено по телефону, якщо була можливість. Є шанс. Де лист?
Пуаро віддав його.
Він розглядав його, м’яко лаючись собі під ніс.
– Бісове везіння. За цього хлопця борються зірки в небі.
– Ви не вважаєте, – припустив я, – що це було зроблено навмисно?
– Ні. У нього свої правила… божевільні правила… і він їх дотримується. Завчасне попередження. Він на цьому наголошує. Так він вихваляється. Я подумав… готовий закластися, що цей чолов’яга п’є віскі «Вайтгорс».
– Ah, c’est ingénieux, ça!39 – вигукнув Пуаро, мимоволі виказуючи захоплення. – Він друкує листа, а пляшка стоїть поруч.
– Так воно буває, – промовив Кром. – Усі ми робили щось схоже в якийсь момент, підсвідомо копіювали те, що захоплює око. Він почав писати «Вайт» і завершив «горс» замість «гевен»…
Інспектор, як ми довідалися, також мав намір їхати потягом.
– Навіть якщо завдяки неймовірному везінню нічого не трапиться, ми повинні бути в Чарстоні. Наш убивця – там чи був там сьогодні. Один із наших людей залишається тут на телефонному зв’язку, на випадок, якщо будуть новини.
Саме в той час, коли потяг рушив зі станції, ми угледіли чоловіка, що біг уздовж платформи. Він добіг до віконця інспектора й щось прокричав.
Ми з Пуаро кинулися коридором і постукали у двері купе інспектора.
– У вас є новини… так? – запитав Пуаро.
Кром тихо відповів:
– Усе дуже погано. Знайшли сера Кармайкла Кларка40 з розбитою головою.
Сер Кармайкл Кларк, хоча його ім’я не було відомим широкому загалу, був людиною важливою. Свого часу він був знаним спеціалістом із хвороб горла. Завершивши свою кар’єру з чималими статками, він мав можливість присвятити себе одній із пристрастей свого життя – колекції китайського посуду та порцеляни. За кілька років, успадкувавши вагомий статок від свого пристарілого дядька, він ще й зміг насолоджуватися своєю пристрастю сповна й на цей час був власником однієї з найбільш відомих колекцій китайського мистецтва. Він був одружений, але не мав дітей, мешкав у будинку, який звів для себе біля узбережжя Девона, приїжджав до Лондона лише в рідкісних випадках, наприклад коли проводились якісь важливі розпродажі.
Без сумніву, його смерть, що слідувала за смертю юної Бетті Барнард, надасть газетам найбільшу сенсацію за останні кілька років. Тим паче що був серпень і газетам не вистачало новин.
– Eh bien, – сказав Пуаро. – Можливо, оприлюднення зробить те, що не вдавалося зробити власними зусиллями.