Місце спокою - Настуся
Минуло кілька днів з того вечора, коли Лейла вперше побачила Седа. Вона продовжувала блукати містечком, і хоча майстерня була на іншому кінці, її ноги якось самі приводили її до того місця. Вона не знала, чого чекати від цієї дивної потреби побачити його знову, але не могла ігнорувати свої почуття.
Одного вечора, коли Лейла знову підійшла до майстерні, вона побачила Седа, який сидів на лавці біля входу, обпершись на стіну. Він, здається, навіть не помітив її спершу, поглинутий своїми думками або, можливо, роботою. Лейла сповільнила кроки, вагаючись, чи варто їй підходити ближче, чи краще удати, що вона просто проходила повз.
Але Сед підняв очі й помітив її. На його обличчі з'явилася легка посмішка, яка відразу заспокоїла Лейлу. Він підвівся і кивнув їй головою, мовби запрошуючи підійти.
— Привіт, — сказав він, коли Лейла нарешті підійшла до лавки. — Часто бачу тебе тут. Подобається гуляти на самоті?
— Привіт, — невпевнено відповіла Лейла. Їй було трохи незручно, адже вона не звикла спілкуватися з незнайомими людьми, особливо з тими, хто здавався таким дорослим і впевненим у собі. — Так, інколи я просто... потребую тиші.
Сед кивнув, ніби розуміючи її потребу.
— Місто маленьке, але є місця, де можна знайти спокій.
Дівчина дивилася на хлопця і розуміла, що він виглядає набагато старшим за неї, тому вирішила спитати.
— А скільки тобі років?
— 25 років, а тобі скільки? — спитав хлопець, з цікавістю роздивляючись дівчину.
— Мені 16, — тихо і наче з соромом відповіла Лейла.
— Гарний вік для мрій та пошуку себе, — сказав усміхаючись Сед.
Лейла не знала, що сказати у відповідь. Сед був старшим та виглядав досвідченіший у житті, ніж вона.
— Ти тут працюєш? — нарешті спитала вона, намагаючись знайти хоч якусь тему для розмови.
— Так, це моя майстерня, — відповів він, вказуючи на вивіску над дверима. — Я займаюся різними ремонтними роботами, від електрики до механіки. Тут завжди є що робити.
Лейлі стало цікаво, але водночас вона відчувала якусь незручність, що спілкується з людиною, яка старша за неї на 9 років.
— Як тебе звуть? — спитав Сед, ніби помітивши її вагання.
— Лейла, — коротко відповіла вона. — А тебе?
— Сед, — відповів він, простягаючи руку для привітання. Лейла з деяким сумнівом прийняла його руку, і, на диво, відчула тепло і м’якість у цьому жесті.
Розмова не тривала довго. Лейла почувала себе занадто напруженою, і після кількох обмінів короткими фразами вона попрощалася та пішла далі. Проте, у її серці залишилася незвичайна легкість, яку вона не могла пояснити. Щось у цій короткій зустрічі дало їй відчуття, що вона не зовсім одна у цьому світі.
