Місце спокою - Настуся

Лейла стояла біля вікна своєї маленької кімнати, дивлячись на захід сонця, що занурював містечко в теплий, помаранчевий колір. Вона любила ці вечірні моменти, коли все навколо наче завмирало, і тільки вітер легенько торкався дерев, мовби намагаючись нашептати їм щось важливе. У такі моменти їй здавалося, що весь світ раптом зникає, залишаючи її наодинці зі своїми думками. 

У свої 16 років Лейла відчувала себе набагато старшою за своїх однолітків. Вона не розуміла, як можна так легко посміхатися і радіти дрібницям, коли її думки постійно заповнювали темні хмари сумнівів та переживань. Її мати була вічно зайнята на роботі, намагаючись зводити кінці з кінцями, а батька вона майже не знала — він залишив сім’ю, коли Лейлі було лише п’ять років. 

Школа була для неї місцем, де вона відчувала себе ще більш самотньою. Однокласники вважали її дивакуватою, бо Лейла рідко брала участь у розмовах чи веселих заходах. Вона завжди віддавала перевагу книгам або прогулянкам на самоті, замість того, щоб витрачати час на розмови про соціальні мережі чи останні плітки. 

Вечорами, після довгого дня, Лейла любила блукати вулицями містечка. Це була її маленька втеча від реальності, коли вона могла залишити всі турботи позаду і просто йти вперед, не думаючи про те, куди веде дорога. 

Одного з таких вечорів вона побачила його — Седа. Він стояв біля входу в майстерню, щось лагодячи біля дверей. Його темне волосся було злегка розпатлане вітром, а на обличчі було чітко видно зосередженість. Лейла зупинилася, зачарована цим моментом, і не змогла відвести погляду. 

Він помітив її погляд і підняв очі. Між ними пролетіла мить мовчання, яка для Лейли здалася вічністю. Вона зніяковіла і швидко пішла далі. 

Це була лише перша зустріч, але саме вона дала зрозуміти Лейлі, що один погляд може розповісти більше, ніж тисячі слів. Вперше за довгий час вона відчула, що її самотність не є неминучою, і що десь там, в цьому невеликому містечку, є людина, яка може зрозуміти її так, як ніхто інший.