Світанок - Стефані Маєр

— Я не знаю, — чесно зізналась я.

— А ви не проти, якщо я з нею сфотографуюся?

Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити почуте.

— Справді? Ви хочете знятися на тлі машини?

— Звісна річ — ніхто ж бо не повірить мені, якщо я не надам доказів.

— Ага. О’кей. Гаразд.

Я швиденько причепила шланг на місце й залізла на переднє сидіння, щоб устигнути заховатися, поки цей фанатик діставав зі свого наплічника величезний — на вигляд професійний — фотоапарат. Разом із другом вони по черзі позували біля капота, а далі перейшли до багажника, щоб сфотографувати машину і ззаду теж.

«Як я сумую за своїм стареньким джипом», — схлипнула я про себе.

Дуже, дуже вчасно — аж занадто вчасно — мій пікап прохрипів востаннє: буквально за кілька тижнів потому, як ми з Едвардом дійшли хисткого компромісу, одним із пунктів якого була угода, що Едвард має право подарувати мені нову машину, коли моя відкине копита. Едвард присягався, що все сталося з цілком передбачуваних причин: пікап прожив довге й насичене життя і помер природною смертю. Так він сказав. Я ж зі свого боку не мала жодної змоги перевірити правдивість його версії чи спробувати воскресити свій «шевроле» із мертвих власними силами. Мій найкращий слюсар…

У цьому місці я змусила себе зупинитися й не додумувати до кінця. Натомість прислухалася до чоловічих голосів за вікном, приглушених стінками машини.

— …спрямував на неї вогнемет у тому ролику в інтернеті. Навіть лак не зміг зіпсувати.

— Певна річ. Та по цій красуні хоч танком проїдься… Але така машина не для цього дівчатка. Вона призначена здебільшого для близькосхідних дипломатів, торгівців зброєю, наркобаронів.

— Гадаєш, вона — з тої компанії? — коротун запитав стишеним голосом. Я схилила голову, щоки мої палали.

— Ну, — сказав високий, — і таке може бути. Не уявляю, для чого потрібне ракетонепробивне скло і дві тонни броні в нашій околиці. Мабуть, прямує вона в місця не такі безпечні.

Броня. Дві тонни броні. Й ракетонепробивне скло? Чарівно. А що сталося зі старим добрим куленепробивним склом?

Ну, принаймні тепер дещо ставало на свої місця — звісно, якщо у вас перекручене почуття гумору.

Не те щоб я не чекала, що Едвард вміло скористається з нашої угоди — не обставить усе так, аби давати значно більше, ніж отримувати навзамін. Ми домовилися, що Едвард купить мені машину, коли на старій уже не можна буде їздити, — звісна річ, я не очікувала, що ця мить прийде так швидко. Коли мені довелося визнати, що мій пікап навіки застигнув на узбіччі як пам’ятник старому класичному «шевроле», я здогадувалася, що Едвардове уявлення про нову машину змусить мене почуватися ніяково. Що я відтепер буду в центрі позирків і пліток. І я не помилилися. Але навіть у страшних снах я не могла передбачити, що він організує мені дві машини.

«Тимчасова» машина та згодом «постійна», так він пояснив, коли я обурилася.

Оця була «тимчасовою». Він сказав, що взяв її напрокат і поверне одразу по весіллі. Я цього абсолютно не розуміла. Аж до сьогодні.

Ха-ха. Я ж бо була по-людському делікатна, могла потрапити в аварію, моя безталанність вічно притягувала біду, отож я і потребувала не машини, а танка, щоб добре захиститися. Дуже весело. Упевнена, що Едвард і його братики і досі потішалися зі свого жарту в мене за спиною.

А може, може, — слабенький голос прошепотів у мене в голові, — ніякий це не жарт, дурненька. Може, він і справді так про тебе турбується. Це ж уже не вперше, коли він трошечки переборщив, намагаючись захистити тебе.

Я зітхнула.

Я ще не бачила «постійної» машини. Її сховали під брезентом у найдальшому кутку гаража Калленів. Знаю, більшість людей уже б туди пробралися й підглянули, але я насправді й не хотіла її бачити.

Мабуть, на ній не буде броні — бо ж після медового місяця я цього і не потребуватиму. Те, що я стану практично незнищенною, — ось один із багатьох привілеїв, на які я очікувала з насолодою. Належати до родини Калленів — це набагато більше, ніж мати дорогі машини й солідні кредитні картки.

— Гей, — покликав мене високий, приставляючи руки до обличчя, наче робив спробу зазирнути в салон машини, — ми вже. Красно дякуємо!

— Дуже прошу, — відгукнулась я та знову напружилася — час було завести двигун і обережно натиснути на педаль — потихеньку, полегеньку…

Не важливо, скільки разів я долала знайому дорогу додому — так і не могла абстрагуватися від побляклих від дощу оголошень. Кожне з них, прикріплене чи до телефонного стовпа, чи до вуличного дорожнього знаку, — то був ляпас особисто мені. І цілком заслужений ляпас. Думки мої знову повернулися до спогаду, який я здебільшого намагалася відігнати. Але на цій дорозі я не могла про це не думати. Принаймні не тоді, коли на мене раз у раз, через короткі інтервали, гляділи світлини мого найкращого слюсаря.

Мого найкращого друга. Мого Джейкоба.

Оголошення «ДОПОМОЖІТЬ ЗНАЙТИ ХЛОПЦЯ» — то була ідея не Джейкобового батька. Власне, то була ідея мого батька Чарлі — саме він надрукував об’яви й розвішав їх по всьому містечку. І розвішав не лишень у Форксі, а й у Порт-Анджелесі, і Секвімі, і Гоквіємі, і Абердині, і взагалі чи не в кожному містечку півострова Олімпік. Він забезпечив таким оголошенням кожен поліційний відділок штату Вашингтон. А в його власному відділку була ціла дошка об’яв, присвячена розшукам Джейкоба. На жаль, на неї майже нічого було чіпляти, і це страшенно розчаровувало й засмучувало батька.

Та найбільше мій батько був засмучений не відсутністю новин. Найбільше його засмучував Біллі — тато Джейкоба і батьків найкращий друг.

Бо Біллі замало приділяв уваги пошукам свого шістнадцятирічного сина-втікача. Бо він не дозволив розвісити оголошення в Ла-Пуші — індіанській резервації на узбережжі, де зростав Джейкоб. Бо він майже змирився зі зникненням Джейкоба, наче нічого вже не можна було вдіяти. Бо він раз у раз повторював: «Джейкоб уже дорослий. Захоче — сам повернеться додому».

А ще його засмучувала я — бо була на боці Біллі.

Я не хотіла жодних оголошень. Адже ми обоє — і я, і Біллі — добре знали, де саме зараз Джейкоб, якщо можна так висловитися, і ми точно знали, що все одно ніхто не бачив