Десертик - Анна Харламова

   Мітчел задивився на те яка вона мила і сонячна, особливо, коли усміхається. А її веселий сміх, був наче промінь світла у темряві ночі. Її сміх нагадав йому домівку батьків, де завжди було приємно на душі. Він давно не навідував батька і матір, але і досі пам’ятав такий же життєрадісний сміх своєї мами, який зараз лунав у цьому приміщені, завдяки Айлі. Він так хотів знову побачити своїх рідних, але після того, як він пішов з дому, він вважав, що право повернутись назад у нього більше немає. Він більше не міг дивитись, у люблячи очі батьків без сорому. Він наламав багато дров, тому має за це розплатитись. Він сам добровільно себе карає.
   Мітчел труснув головою, проганяючи не прохані думки.
   — Ти чого? Я чимось тебе засмутила? — схвильовано запитала Айлі, дивлячись, як він посумнішав.
   — Ні. Нічого. — Хлопець прокашлявся і додав. — Просто дещо згадав. — Щоб перевести розмову у інше русло, він спитав. — Як ти опинилась у Аберфелді1? Звідки приїхала? З якої частини Шотландії? — уміло засипав її питаннями шотландський красень.
   — Я приїхала з Едінбургу. — Її очі загорілись і вона із захватом продовжила. — Зараз тут, бо мріяла відкрити кондитерську.
   — Ну ти й даєш! — його брови у подиві злетіли до гори.
   — Не зрозуміла?
   — І тобі захотілось відкрити свою справу – тут, у цій дирі?! Як можна було покинути велике місто та оселитись тут?! — подиву Мітчела не було видно і краю.
   — Це не діра. — Мотнувши головою, її коси звільнились тим самим від шпильки. Золоте волосся грайливо спало на її плечі та чоло. Айлі незграбно забрала пасмо волосся, а натомість залишила фарбу на лобі. Мітчел задивився на її прекрасне обличчя, обрамлене водоспадом волосся, які переливались під сонячними промінчиками, пробиваючись крізь вікна.
   — Це тобі зараз так здається. Ти в ейфорії, під впливом своєї мрії, яка здійсню- ється. Але ти згодом зрозумієш, що твоїй мрії тут у цій… У цьому місті не здійснитись.

  — «Дякую», дав надію. — Саркастично мовила дівчина, а потім серйозно додала. — Але я, все ж таки, маю надію, що все у мене вийде.
   — Бажаю удачі.
   — Дякую.
   — А де ти оселилась?
   — Поки що у Джессі. Але як тільки я почну заробляти – одразу знайду собі якесь житло. — Вона зустрілась з поглядом Мітчела. Здавалось пройшла вічність, а вони все дивились один одному у вічі. Айлі зашарілась, і одразу сховалась за запитаннями. — Чого ми все про мене, та про мене. Розкажи щось про себе. Ти давно тут живеш?
   — Я жив у цьому містечку коли був малий. Потім ми з батьками переїздили в Перт. Тут залишилась тільки бабуся. Але і вона згодом  поїхала, залишивши тут свій будинок.
   — Ти живеш у ньому?
   — Так. Поки що.
   — Чому поки що? — вона почервоніла, та опустила вії. — Вибач забагато запитань.
   — Ні. Зовсім ні. Я хочу продати його, за цим я сюди й приїхав. Але він «поки що» мені не належить. Моя бабця вперта, маленька жіночка, яка приросла до будинку, як плющ. Вона у ньому не живе, але і продати не хоче.
   — Ти раніше жив у тому будинку?
   — Так.
   — Вам було там добре?
   — Так. А що?
   — Можливо причина саме в цьому. Її теплі спогади не дають продати його.
   — Тільки жінки можуть так міркувати. Навіщо так чіплятись за минуле? Навіщо узагалі до чогось, чи до когось так звикати?
   — Бо це життя. А що краще не мати таке місце де тобі добре, де тебе чекають? А в чому поганого до когось звикнути. Я би хотіла, щоб хтось до мене так звик, що буде знати скільки ложок цукру я люблю у чай. Коли треба помовчати, а коли  навпаки. Щоб знав, що мені наснилось. Щоб дивився у мої очі та бачив, що він теж моя звичка, що я без нього не можу. — Айлі говорила серцем і зовсім не контролювала свої емоції. — Щось я розговорилась.
   Мітчел прокручував у голові усе почуте. Колись би він погодився з її словами, але не тепер. Ні до чого не можна звикати. Це його девіз. І так буде і надалі.
   — Надіюсь, що життя – не зламає твоїх чистих мрій, і тобі пощастить зустріти того, хто розділить твої надії.
   — Надіюсь. Не може бути, щоб життя до тебе було зовсім не прихильне. Завжди буде хтось та щось, хто робитиме життя краще. Заради цього варто жити. І мати хоч трохи надії та оптимізму.
   Мітчел глузливо усміхнувся, наче те, що вона говорила немало ніякого значення.
   — Я надіюсь. — Засміявся він. — Надіюсь на те що бабуся нарешті продасть будинок.
   — А чого ти, так хочеш його продати? Ти б міг жити у ньому.
   — Я хочу переїхати до Лондона. Щоб придбати там житло, мені треба кошти – а їх у мене нема. Тому вихід один – продати бабусин будинок.
   — Зрозуміло. — Зітхнувши, вона виказала цим своє засмучення.
   Мітчел посміхнувся, він добре знав, як він впливає на дівчат. Хлопець глянув на Айлі та спитав:
   — Ти хочеш тут оселитись?
   — Так. — Радісно сказала вона. — Я закохалась у це місто, як тільки приїхала у перше. Декілька років назад я навідувалась до Джессі у гості, і вирішила, що сама колись тут оселюсь.
   — А я не хочу жити у провінції – це не моє.
   — Кожному своє. — Айлі засмутилась від почутих слів. Їй сподобався цей хлопець, навіть попри те, що він здається загубив тактовність. Натомість у нього є зухвалість. А от вона напевне загубила розум, якщо їй досить його зовнішності. Хоча, дивлячись на нього – вона бачила щось інше, що треба було розгадати. Але шкода, що пізнати його їй, так і не вдасться. Айлі зовсім похнюпилась, підіймаючи цим і так високу самовпевненість шотландського красеня.
    — Так, кожному своє. — У голос сказав він, а про себе подумав «Така гарненька. Ці губи змушують дивитись тільки на них, особливо, коли вона ненавмисно їх облизує. Її прегарне обличчя – це вершина айсбергу, а от те що внизу, треба відредагувати. Але це вже не його місія».  Мітчел зітхнув і ледь чутно сказав: — Шкода.
   — Що? — перепитала Айлі.
   — Ні, нічого. Це я про своє. Не зважай.
   Айлі посміхнулась і Мітчел не зміг устояти, щоб теж не усміхнутись.
   На цьому їхня розмова добігла кінця. Кожен повернувся до своєї справи – більше не промовляючи, ні слова.
   Минуло майже двадцять хвилин, доки тишу не обірвав дзвінок мобільного.
   — Вибач, — мовив Мітчел, — де можна поговорити? — тримаючи у руках телефон, спитав він.
   — Ось там є кімната. — Вказуючи на кухню, Айлі почала спускатись з драбини. Мітчел швидко підійшов до неї, та подав руку, щоб допомогти спуститись. Торкнувшись долонями, вони перевели погляд зі зціплених рук на очі. Декілька секунд вони були поглинені в очах один одного. Мітчел, голосно ковтнув, і Айлі прийшла до тями. — Дякую.
   Мітчел усміхнувся, і зробивши вигляд, що нічого такого не відбулося, пішов до кухні.
   Залишившись на одинці з мобільним, Мітчел заговорив:
   — Привіт друже! — радісно привітався він. — Як справи? Надіюсь у тебе хороші новини?!
   — Привіт. У мене все чудово. — Обізвався голос, з того боку слухавки. — Дзвоню, щоб розповісти гарну новину.
   — І яку ж це?
   — Я одружуюсь!
   — Ого! Вітаю, тебе Джейку! — Мітчел усміхнувся. — І як така гарна, та розумна дівчина як Ліндсей, зголосилась вийти за такого як ти. — Розсміявся він.
   — Я щасливчик! — засміявся той у відповідь. — А як що до тебе?
   — Ти ж знаєш, що це не моє. — Він хмикнув. — Хоча сьогодні наш люб’язний друг Крейг, вирішив побути «свахою».
   — Здається у нього завжди був гарний смак – на нього можна покластись. Наречену вже бачив? — пожартував Джейк.
   Доки Мітчел теревенив по телефону, Айлі не знала, як зайти до кухні та й узяти склянку з фарбою.
   Айлі підійшла, до отвору у стіні, яка розділяла сам магазин та кухню. Дівчина тільки-но відкрила рота перепросити, але почувши своє ім’я зупинилась.
   — Її звати Айлі, і вона дійсно гарненька. — Він не приховуючи додав. — Навіть дуже.
   Айлі стояла біля дверей і добре розчула зізнання Мітчела. Вона хотіла була піти, але дівоча цікавість узяла верх. Мітчел мовчав, видно слухав, що говорить йому голос зі слухавки.
   — То у чому проблема? Тобі ж вона сподобалась?
   — Так, але… — Мітчел зробив паузу. — Її фігура бажає кращого. Вона напевне у два рази більша за мене. Вона наче «панда». А її одяг – складається з балахону. Ми з нею точно не пара. — Мітчел, прокашлявшись додав. — Та й, я тут не зостанусь. До речі, як справи з будинком?
   Айлі була приголомшена почутим. Її ще так ніколи не ображали. Звідки не візьмись з’явились не прохані сльози. Проте Айлі намагалася узяла себе у руки, і витираючи з лиця сліди розчарування, образи та марних надій. Дівчина начепила усмішку і прокашлявшись біля дверей, мовила:
   — Вибач, я на хвилинку. Фарба закінчилась.
   — Так, будь ласка. — Він усміхнувся навзаєм, але у голові лунало запитання «а чи не чула вона його розмови з Джейком?» — Це ж твоя кондитерська.
   — Я швидко. — Узявши склянку з яскравою рідиною, вона швидко вибігла з кухні.
   Доки друг Мітчела, щось говорив у телефон, він все хвилювався – чи не чула Айлі його образливих слів. Він не хотів її ображати, а тим паче, щоб вона це чула – але можливо це вже сталось. Але ж вона усміхалась, подумав Мітчел і трохи заспокоївся.
   — Мітчел, друже! Ти де пропав? Алло. — Голосно запитував Джейк.
   — Вибач. Я тут. То що там з будинком? Ти говорив з моєю бабусею?
   — Так говорив. — Він невдоволено зітхнув. — Ти знаєш відповідь. Вона вчепилася за нього, як голодний хижак за здобич.
   — Ну звичайно! — Скипів Мітчел. — Що ж вона така вперта?! Ти їй усе пояснив? Ти ж юрист, невже не можеш їй, як слід пояснити, що це безглуздо триматись за цей клаптик землі?
   — Мітчел, ти ж знаєш, я роблю усе, що в моїх силах. І до речі – це не клаптик землі, а добрячий шматок гарної ділянки, на якому є добротний дім.
   — Ти що за мою бабцю? Вона що тебе підкупила? — знервовано пожартував Мітчел.
   — Дякую друже. — Фиркнув той.
   — Вибач друже. Вибач. Я такий злий, геть не тямлю, що кажу.
   — Мітчел, не ображайся, але я тобі дещо скажу. Поживи поки що там, не тисни на бабусю, згодом вона розм’якне і дасть згоду на продаж. Ось побачиш. Але не тисни так на неї. Для неї це не просто дім. Ти це і сам знаєш.
   — Дякую за пораду. Але я хочу чим швидше поїхати звідси геть. Я сам поговорю з цією упертою жіночкою.
   — Як хочеш. — Зітхнув друг, розуміючи, що Мітчел не поступиться.
   — Як буде час я зателефоную тобі. Дякую за все.
   — Добре друже. Виходь хоч іноді на зв'язок. — Він усміхнувся у слухавку.
   — Добре. Передай привіт Ліндсей.
   — Обов’язково. Бувай.
   — Бувай.