Убивства за абеткою - Агата Крісті

Замість цього я запитав, чи й досі він при нагоді займається розслідуваннями.

– Мені відомо, – сказав я, – що ви покинули все багато років тому…

– C’est vrai4. Я вирощував кабачки! Але сталося вбивство, і я послав кабачки до дідька. І відтоді – я чудово знаю, що ви зараз скажете: я мов примадонна, яка дає прощальний спектакль. І цей спектакль повторюється незліченну кількість разів!

Я розсміявся.

– Це правда. Щоразу кажу собі – це кінець! Та ні, з’являється щось нове! І мушу визнати, що зовсім не переймаюся тим, що не відійшов від справ. Якщо маленькі сірі клітини не тренувати, вони заіржавіють.

– Розумію, – сказав я. – Ви тренуєте їх помірковано.

– Авжеж. Я сам обираю. Для Еркюля Пуаро тепер самі лише «вершки»!

– І багато тепер «вершків»?

– Pas mal5. Нещодавно я ледве врятувався.

– Від невдачі?

– Ні, ні. – Пуаро знітився. – Але мене, Еркюля Пуаро, мало не прикінчили.

Я присвиснув.

– Винахідливий убивця!

– Радше не винахідливий, а недбалий, – сказав Пуаро. – Саме так, недбалий. Але не будемо про це говорити. Знаєте, Гастінґсе, я значною мірою сприймаю вас як свій талісман.

– Справді? – спитав я. – Чому це?

Пуаро не відповів на запитання прямо. Він продовжував:

– Коли я почув, що ви повертаєтеся, відразу ж сказав собі: щось трапиться. І ми вийдемо на полювання, ми двоє, як у старі добрі часи. Але якщо так, справа буде нетипова. Має бути щось… – він схвильовано махнув рукою, – щось recherché6 – особливе – fine7…

В останнє слово він вклав усю його своєрідність, що не надається до перекладу.

– Їй-богу, Пуаро, – сказав я. – Можна подумати, що ви замовляєте вечерю в «Рітці».

– Тимчасом як злочин не можна замовити? Ваша правда, – зітхнув він. – Але я вірю в щастя, у фатум, якщо вам буде завгодно. Ваша доля – бути поруч зі мною й захистити мене від непростимої помилки.

– Що ви називаєте «непростимою помилкою»?

– Не помічати очевидного.

Я прокрутив цю думку в голові, так і не зрозумівши суті.

– Що ж, – сказав за мить, усміхаючись. – І цей суперзлочин уже скоїли?

– Pas encore8. Принаймні… це…

Він замовк. Стурбовано нахмурив чоло. Руки автоматично поправили кілька предметів, які я випадково зачепив.

– Я не впевнений, – сказав він повільно.

У його тоні було щось таке дивне, що я вражено глянув на нього.

Його обличчя все ще хмурилось.

Раптом, рішуче кивнувши, він перетнув кімнату й підійшов до письмового столу біля вікна. Навряд чи потрібно казати, як дбайливо там усе було підписано та розкладено по шухлядках, тому Пуаро відразу ж знайшов необхідне.

Він повільно підійшов до мене з листом у руці. Мовчки перечитав його й подав мені.

– Скажіть мені, mon ami, який висновок можна з цього зробити?

Зацікавлений, я взяв листа.

Його було написано друкованими літерами на цупкому білому папері.

Містере Еркюлю Пуаро,

ви тішите себе тим, що можете розкрити таємниці, які занадто складні для нашої нещасної, твердолобої англійської поліції. Побачимо, містере Велемудрий Пуаро, які ви розумні. Можливо, ця робота видасться непростою. Поглядайте на Андовер двадцять першого числа цього місяця.

Ваш Aбеткар

Я подивився на конверт. Адресу також надрукували. – Проштампували в Лондоні, – сказав Пуаро, коли я звернув увагу на штамп. – Ну, і яка ваша думка?

Я лише знизав плечима й повернув йому листа.

– Гадаю, якийсь божевільний.

– Це все, що ви можете сказати?

– А хіба, на вашу думку, це не схоже на божевільного?

– Так, мій друже, схоже.

Його голос був похмурий. Я зацікавлено подивився на нього.

– Пуаро, ви сприймаєте це надто серйозно.

– Божевільного, mon ami, треба серйозно сприймати. Божевілля – річ дуже небезпечна.

– Так, звісно… Про це я не подумав. Та я хотів сказати, що це нагадує якийсь ідіотський розіграш. Може, якийсь намулений ідіот залив за комірець.

– Comment?9 Що зробив?

– Нічого, такий вираз. Я про хлопця, який «під мухою». Чорт забирай, про того, хто надто багато випив.

– Merci10, Гастінґсе, фраза «під мухою» мені знайома. То, як ви кажете, може, там нічого більше й немає…

– Але ви думаєте, що є? – запитав я, вражений невдоволенням у його голосі.

Пуаро з сумнівом похитав головою, але нічого не сказав.

– Ви вжили якихось заходів?

– Що тут можна вдіяти? Я показав його Джеппу. Він такої само думки, як і ви. «Тупий розіграш» – ось його слова. У Скотленд-Ярді такі листи отримують щодня.

– Але цей лист ви сприйняли серйозно.

Пуаро повільно мовив:

– Щось у цьому листі, Гастінґсе, мені не подобається. Попри все, його тон привернув мою увагу.

– Але що?

Він похитав головою, взяв листа і знову сховав його у письмовий стіл.

– Якщо ви справді так серйозно його сприймаєте, що б ви могли зробити? – запитав я.

– Ви – людина дії, як завжди! Але що я можу зробити? Поліція графства бачила листа, але не сприйняла його серйозно. Немає відбитків пальців. Не існує жодних підказок, щоб встановити можливого автора.

– Справді, залишилася лише ваша інтуїція.

– Ніякої інтуїції, Гастінґсе. Інтуїція – не те слово. Це мої знання та мій досвід підказують, що тут щось не так.

Він почав жестикулювати, позаяк йому забракло слів. Потім знову похитав головою.

– Може, я роблю з мухи слона. У будь-якому разі залишається тільки чекати.

– Добре, двадцять перше припадає на п’ятницю. Якщо біля Андовера станеться величезне пограбування, тоді…

– О, це буде таким полегшенням.

– Полегшенням? – Я втупився в нього. Це слово, здається, зовсім сюди не пасувало. – Пограбування може викликати тривогу, але навряд чи полегшення! – сказав я.

Пуаро енергійно похитав головою.

– Помиляєтеся, мій друже. Ви не розумієте, про що я. Пограбування було б полегшенням, адже звільнило б мій розум від страху перед іншим.

– Перед чим?

– Убивством! – сказав Еркюль Пуаро.

Розділ другий

(Не від імені капітана Гастінґса)

Містер Александр Бонапарт Каст підвівся зі стільця й, жмурячись, оглянув обшарпану спальню. Його спина заніміла від тривалого сидіння, і він витягнувся на повен зріст. У цю мить випадковий спостерігач помітив би, що містер Каст насправді доволі високий чоловік. Його сутулість та короткозорість справляли хибне враження.

Підійшовши до поношеного