Українська література » » Глибоко під водою - Пола Хокінс

Глибоко під водою - Пола Хокінс

---
Читаємо онлайн Глибоко під водою - Пола Хокінс
— Де ти була?

— У крамниці, Джоше. Я ж кажу.

«Це неправда, — хотів сказати я. — Тебе вже кілька годин не було вдома, ти не просто по молоко ходила». Я хотів це сказати, але не зміг, бо батьки сиділи на ліжку, дивилися одне на одного і вигляд у них був щасливий.

Вівторок, 11 серпня

Джулс

Пам’ятаю. Ми на задньому сидінні у трейлері, подушки звалено в центрі, щоб позначити кордон між твоєю і моєю територією, їдемо в Бекфорд, на наш Млин, на літо, ти збуджено метушишся — не можеш дочекатися, коли ж ми там будемо — я вся зелена, мене закачує, я стримую нудоту.

Я не просто пам’ятала, я відчувала це. Я відчувала ту саму нудоту сьогодні надвечір, зігнувшись над кермом, як стара баба, вела машину швидко і погано, мене заносило на поворотах, так що я вилітала аж на середину дороги, занадто різко била по гальмах, занадто скрупульозно вирівнювалася, побачивши зустрічний автомобіль. У мене було воно, оце відчуття, як тоді, коли бачиш, що на тебе на повній швидкості несеться білий фургон такою вузенькою доріжкою, і думаєш: мене зараз занесе, зараз буде, зараз занесе просто на нього, не тому, що я хочу, а тому, що така моя доля. Наче в останній момент я втрачаю всю свободу волі. Це схоже на відчуття, коли стоїш над урвищем або на вокзалі на краю платформи, і відчуваєш, ніби тобою рухає якась невидима рука. А що, коли?.. А що, коли я просто зроблю крок уперед? А що, коли я просто поверну кермо?

(Ми з тобою не дуже й відрізняємося врешті-решт.)

Що мене найдужче вразило, то це наскільки добре я все пам’ятала. Аж надто добре. Чому так, чому я можу так чудово згадати, що трапилося зі мною, коли мені було вісім років, а при тому гарячково пригадувати, чи розмовляла зі своїми колегами про те, що перенести замовлення клієнта на наступний тиждень неможливо? Те, що я хочу запам’ятати — не можу, а те, що я так намагаюся забути — просто не полишає мене. Що ближчий Бекфорд, то більше відчувається, як минуле просто вилітає на мене, як горобці з кущів, разюче й невідворотно.

Уся ця буйна, неймовірна зелень, цей яскравий, аж кислотний, жовтий дрік на пагорбі, обпікали мені мозок і запускали кінострічкою спогади: мені чотири чи п’ять років; тато несе мене до води, я верещу і звиваюся від захвату; ти стрибаєш зі скелі в річку, щоразу з більшої висоти. Пікніки на піску біля затону, смак сонцезахисного крему на язиці; спіймана у лінькуватій, каламутній воді нижче від Млина дебела рибина. Ти йдеш додому, а по нозі тобі тече кров після того, як не досить точно стрибнула, кухонний рушник, який ти закусила, коли тато промивав рану, бо щосили стримувала плач. Тільки не переді мною… Мама у блакитній сукні без рукавів босоніж на кухні варить вівсянку на сніданок, підошви її ніг темні, іржаво-коричневі. Тато сидить на березі річки, малює. Пізніше, коли ми були старшими, ти в джинсових шортах і футболці поверх ліфчика від бікіні поночі вислизаєш з дому на побачення з хлопцем. І не просто з хлопцем, а з хлопцем. Мама, дедалі худіша й крихкіша, спить у кріслі в вітальні; тато зникає на довгі прогулянки з пухкою, блідою дружиною вікарія, яка носить крислаті капелюхи від сонця. Пам’ятаю гру в футбол. Гаряче сонце на воді, усі погляди спрямовані на мене; я часто кліпаю, не випускаючи з очей сльози, на моєму стегні кров, у вухах дзвенить сміх. Мені досі чути його. А під цим усім — звук плину швидкої води.

Я була настільки глибоко в тій воді, що навіть не розуміла, що вже приїхала. Я була там, у самому серці містечка; це дійшло до мене раптово, наче я заплющила очі — і мене чарівна сила перенесла на місце, і я незчулася, як уже повільно проїжджаю вузькими провулками, облямованими повноприводними машинами, і десь краєм мого поля зору проноситься рожевий камінь; у бік церкви, старого мосту, а тепер обережно. Я не зводила очей з дороги поперед себе і намагалася не дивитися на дерева, на річку. Намагалася не бачити, але нічого не могла вдіяти.

Я зупинилася на узбіччі й вимкнула двигун. Подивилася вгору. Дерева і кам’яні сходи, зелені від моху, підступні після дощу. Усім тілом побігли мурашки. Я згадала це: крижаний дощ б’є об асфальт, миготливі сині вогні змагаються з блискавкою, осяваючи річку і небо, біла пара з вуст нажаханих людей — і маленький хлопчик, білий, мов привид, — він тремтить, його веде сходинками до дороги поліціянтка. Вона стискає його руку, і її очі широко розкриті й дикі, а голова розвернута вбік так сильно, ніби вона когось кличе. Я й досі відчуваю те саме, що відчувала тієї ночі — жах і завороження. Мені досі чуються твої слова: Як би це було? Чи можеш ти уявити? Як це — бачити, як твоя мати померла?

Я відвела очі. Завела машину і знову виїхала на дорогу, потім через міст, де доріжка завертає. Я виглядала поворот — перший ліворуч? Ні, не цей, другий. Отам це було, там це старе громаддя з бурого каменю, Млин. Шкіру поколює, тут холодно і сиро, моє серце забилося небезпечно швидко, і я спрямувала машину крізь відчинені ворота на під’їзну доріжку.

Там стояв чоловік і дивився в телефон. Поліцейський у формі. Він красиво підійшов до машини, і я опустила вікно.

— Я Джулс, — сказала я. — Джулс Ебботт. Я… її сестра.

— А-а, — вигляд у нього став знічений. — Так. Зрозуміло. Звичайно. Дивіться, — він озирнувся на будинок, — там зараз нікого немає вдома. Дівчинка… ваша племінниця… вона вийшла. Я… не зовсім впевнений, куди… — він витяг рацію з-за пояса.

Я відчинила двері й вийшла.

— Нормально, якщо я зайду в дім? — запитала я. Я дивилася у відчинене вікно, де колись була твоя кімната. Мені ще бачилася там ти, як ти сидиш на підвіконні, звісивши ноги надвір. Аж голова паморочиться.

Поліцейському, вочевидь, було незручно. Він відвернувся від мене і сказав щось тихо в рацію, а потім розвернувся до мене:

— Так, це можна. Можете заходити.

Сходами я йшла, мов сліпа, але чула звук води й відчувала запах землі, землі в тіні будинку, під деревами, в місцях, яких

Відгуки про книгу Глибоко під водою - Пола Хокінс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: