Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
Я вигукнув останню фразу й побачив величезне, широке, рожеве вухо, наставлене в мій бік, вухо Холоденка, який стояв неподалік од нашого столу.
– Дайте нам щось поїсти! – наказав я, і Холоденко неохоче відійшов.
– Це була гра, – сказав Берген. – Грали ви, й грала вона. Вона програла, а ви не виграли… Не треба нам їжі! – гукнув він у спину Холоденку, і той зупинився. – Будемо вже йти!
– То що ви на те скажете? – мовив я. – Як мені жити далі?
– Просто, – мовив Берген. – Зараз ви покиньте мене й добирайтеся додому. Завтра прокинетеся новою людиною і почнете жити наново, хоч особливих гарантій на те вам не даю. Знаєте чому? Тому, що я й сам сумніваюся, чи завтра прокинуся і стану новою людиною.
– Ви скептик чи зневірений? – спитав я.
– І те, й друге, – відповів Берген. – Головне, не збудити в собі звіра. А у вас що там: тиша чи звір?
– Звір, – сказав я. – Але майже здохлий.
– Оце і є тиша, – мовив Адольф Карлович. – А чи не хочеться вам плакати?
Але я вже й так плакав. Котилися мені по щоках гарячі сльози.
– Це випливає із вас скверна, – сказав Адольф Карлович. – У вас надто проста історія, тіштеся! Ви вже можете повертатися додому, а мені ще треба промиватися…
– І тоді ви плакатимете також? – спитав я крізь сльози.
– Неодмінно, пане Сатановський. Кажу вам це, як старший літами й досвідом.
– А коли не заплачете?
– Тоді мені капут, – сказав Берген і з хрускотом стис кулака.
Ми встали, міцно потисли один одному руки й розійшлися: Берген до готельного трактиру, а я додому. Я уздрів перед собою рівну площину вулиці, білу й порожню, по ній було протягнуто каната, який починався там, де я стояв, а кінчався незвідь і де. Пішов по цьому канату, балансуючи, бо мені здалося, що дорога піді мною різко пішла вниз разом з екіпажами, перехожими, возами, а я опинився над усім цим на вузькій хитливій кладці, по якій мусив пройти аж до свого дому. Не мав страху, що посковзнуся, бо й невелика була робота отак іти і йти, ставити ліву ногу, а тоді й праву, і я вправлявся з тим бездоганно, а коли мені на шляху виростало дерево, перепочивав, обійнявши його. Незважаючи на мороз, стовбури дерев були теплі, я відчував життя, заховане в них, а коли задирав голову, бачив загублену в небі вигадливу сітку гілляччя. Тоді відштовхувався від дерева і йшов, ішов, було мені тепло й радісно, бо десь глибоко всередині тлів і грів мене жар. Уже уявляв собі власне помешкання, затишну постіль, уявляв сигару, яка чекає на мене; закурю ту сигару – і хай хилитається, хай плаває в житейському морі мій дім і дим. Хай хитають його вітри і обхлюпують дощі, хай налітають снігопади й бурі – я знатиму, що все це минуще. Там, унизу, під ногами кипить і нуртує море, і піт покриває мені чоло, адже я йду і йду, намагаючись не зірватися із вузького мосту, адже так багато маю недодуманих думок! Зрештою, я не боявся й упасти, бо на плечах у мене шинеля із розвіяними полами, вона розстебнута, я схоплю руками ті поли і вдарю ними в повітря, як крильми. Полечу туди, куди мене веде ця дорога, облітаю світ і повернуся додому, де запалю сигару й питиму синій дим, який очистить мене, як очищає вогонь фенікса…
Пишу ці слова в солодкому передчутті відпочинку, бо я вже досяг власного пристановиська і вже поруч свого ліжка. Зараз він відбудеться, великий акт очищення, а що станеться це уві сні, легше мені його відбути. В мене мліє рука, бо перед тим як заснути, я вирішив записати у свою книгу все, що пережив у цей день. Розум у мене, як кришталь, рука моя тверда, а що в тілі кошлатиться й бунтує хміль, мені зовсім не заважає. Там, у мені, йде дивна боротьба: чорний птах і світлий, вони зіштовхуються у мені, як день і ніч, і не повинен я тій війні заважати. Зараз я покладу своє перо й піду шукати тиші. У тому, що її знайду, не маю сумніву, а коли так, все йде, як йому й належить…
Од чого загорівся будинок, де жили вчителі гімназії Сатановський та Міхневич, а також удова Охоцька з дітьми, встановити не вдалося. Одні казали, що пожежа почалася з горища, а інші – з квартири Сатановського.
Гасили вогонь учні гімназії, спішно приведені Міхневичем із спільних квартир, тому в першу чергу рятували майно свого провідника, Міхневич сьогодні чергував. Потім було врятовано добро Охоцької, бо вона підняла з того приводу немалий лемент, і тільки тоді згадали про Сатановського. Двері його були зачинені, і скільки в них не грюкали, ніхто не обізвався. Тим часом дим заповнив коридор так, що Міхневич наказав учням йти із приміщення геть. Спішно доставили з гімназійного двору драбину, і Міхневич, ризикуючи власним життям, поліз у вікно квартири Сатановського. Він вирубав сокирою раму, яка вже палала, і вскочив у помешкання. За ним залізло кілька сміливіших гімназистів, які почали викидати з квартири всіляке добро. Зокрема, було вижбурнуто книжку в чорній палітурці, волею долі вона впала до ніг Миколи Платоновича Біляшівського, котрий випадково проходив мимо й зупинився подивитися, що відбувається. Микола Платонович підняв книгу, яка ще тліла, погасив її снігом і взяв під пахву. Тоді й почувся з вікна Сатановського крик: рятувальники натрапили на труп господаря квартири. В цей час яскраво запалав дах будинку, величезні стовпи диму з вогнем ударили під самі хмари, і директор гімназії, який примчав на цю оказію, послав сторожа з наказом Міхневичу й гімназистам негайно покинути дім. Саме через це труп Сатановського змушені були полишити напризволяще – палала вже й дерев'яна обшивка дому. Міхневич вигнав з вогню гімназистів, а сам скочив з другого поверху в сніг – користуватися драбиною вже було ніколи. На ньому курилася одежа, а при падінні він підвернув ногу, але в безтямному пориві він скочив і безсило замахав кулаками: дім палав шалено, нестримно, пожадливо з'їдаючи сам себе, а заодно й покинутого там напризволяще мертвяка. Всі раптом закам'яніли, бо відчули цей жахливий момент, навіть Охоцька перестала метушитися й лементувати. Стало гаряче, й люди відступили в глибину двору. Чувся скажений гелгіт полум'я і тріск. Всі дивилися розширеними очима на шаленство стихії й мовчали. Мовчав і
