Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

пильних і насторожених очей. Треба було зайняти їх чимось, через це й дав контрольну роботу. Тепер вони зайняті і стривожені, тепер уже їм не до мене, отже, я міг хоч трохи розслабитися, щоб не задихнутись у своєму мундирі. Повернув голову до вікна й побачив прозоре обличчя Софії Фридерикс, управлене у скло. Дивилося на мене весело й лукаво, але вуста її стулені смутно. Я почав ходити класом від дверей до вікна, а тоді й між партами. Чоботи мої глухо стукали й порипували, і вже це примушувало учнів ще нижче схилятися над зошитами. До мене повернувся запах глиці та зів'ялих квітів, а в грудях розливалося щось гірке й солоне. Я сів до столу й почав заповнювати журнала; зрештою, так я робив завжди, коли давав контрольну роботу. В цей час визирнуло з-за хмар сонце й залило клас срібним світлом. Од руки моєї на папір упала тінь, і тінь нагадала орлиний дзьоб – цей дзьоб клював на папері дрібний бісер літер, власне, не клював, а випльовував. Дивно було те, що я не міг прочитати їх – літери розпливалися.

На шостому уроці не давав контрольної, бо це виявилося випробуванням не для учнів, а для мене: лишався-бо сам на сам. Тому вступив у двобій із десятком очей, котрі вже, здавалося, почали помічати мій розлад – ярився, як ніколи. Клас трепетав, я ж засудив кількох до різок, кількох залишив без обіду, а кільком поставив кола. Але й це не принесло мені полегші, мундир од того не переставав гнітити; я чекав дзвоника, як спасіння. Вирвуся нарешті з цієї задушної клітки і дихну свіжим повітрям.

Підійшов до вікна і здригнувся: по вулиці повільно брела знаменита житомирська шкапа. Йшла, понуро опустивши голову, й похитувалася, ніби впилася. Боки в неї позападали, аж прозначалися ребра, – шкапа даремно шукала в снігу чогось їстівного. Окрім неї, на вулиці не було нікого, і я раптом відчув до тієї нещасної тварини співчуття. Здається, щось таке відчував і Берген, коли на нього нападало гостре бажання випити…

Різко відвернувся від вікна. Учень відповідав біля дошки, крутячи в руках крейду. Від того долоні в нього були білі – я вирішив прислухатися до того, що говорить, але вловити нитки розповіді не міг. «Швидше б продзвонив дзвоник!» – подумав я, і в догоду мені це сталося. Я пішов до кафедри, щоб поставити оцінку, і раптом забув прізвище того, хто відповідав. Схилився над списком учнів, перебігаючи очима. Ага, здається, цей. Ручка вмокнулась у чорнило і, на велике здивування викликаного, що й досі стовбичив біля столу, вивела у журналі п'ятірку.

– Всі вільні! – сказав я класові, заплеснув журнал і, взявши його під пахву, дерев'яною ходою пішов геть…

І ось я вже можу нарешті вдихнути в себе свіже повітря. Морозне й чисте, воно обпекло ніздрі. Я відчув полегкість, шинеля моя була розстебнута, я хотів прохолодитися після задухи. Мимохідь озирнувся й побачив такий знайомий мені будинок, застебнутий на всі гудзики будинок-мундир. У цей момент один з його гудзиків розстебнувся, і звідти, з мундира того, випав ще один такий, як я. Теж був у розстебнутій шинелі й похапцем розстібав горішні гудзики. Теж задихався, а може, був надто спраглий. Обличчя в нього побуряковіло й набрякло – зирнув він на мене запитально і злякано.

– Тільки-но бачив шкапу, яка колись вас злякала, – засміявся я, і пара від мого сміху покрила мені, лице.

– О, то моя подруга, – сказав, добродушно всміхаючись, Берген.

Я присунувся до Адольфа Карловича ближче й несподівано для самого себе зашепотів:

– А що, пане Бергене, може, візьмете сьогодні мене в свої компаньйони?

Берген зніяковів і відвів погляд.

– Не можу вас узяти в компаньйони, пане Сатановський, – сказав винувато, – я ж бо яко наг, тако благ…

– А коли візьму у свої компаньйони вас? – спитав так само пошепки.

– Тоді буду вам сердечно вдячний! – мовив Берген. – Я, здається, вчора своєї покути не відбув.

– Покути від чого, пане Бергене?

– Від життя, – сказав Адольф Карлович, – яким маємо нещастя жити. Чи не помітили, пане Сатановський, наше життя – самий гріх. Отож я дбаю, щоб його змити.

Ми йшли серединою порожньої засніженої вулиці.

– Ви так справді вважаєте? – обережно спитав я.

– Переконаний, – відповів Берген. – Бо там, у тому мундирі, я лихий і мушу творити зло. Карати учнів, кричати на них, ліпити їм коли. А коли я розстібаю мундира, пане Сатановський, то не маю потреби зло те чинити. Тоді я добрий, бо таки покутую. Потім знову набираюся зла і дістаю від того почуття вини, яке в мені росте, як тісто на дріжджах, або ж набирається, як у відро вода.

– А ви потім ту воду виплескуєте геть?

– За кілька махів, – сказав добродушно Берген. – Але послухайте, пане Сатановський, ми, здається, з вами вже раз компаньйонами були.

– Не пригадую такого, пане Берген, – мовив я. – Коли це?

– Повинні мені ви сказати коли, у вас голова молодша. Але ми напевне вже були разом, я своїх компаньйонів не забуваю.

– Пригадав, пане, – мовив я. – Перед тим, як викинувся з вікна Ковальський.

– Може, й перед тим, – згодився Берген. – А взагалі, мені трохи дивно, що не гребуєте моїм товариством. Хіба не видно, що я пропащий?..

Ми вже підійшли до Боруха.

– Чи ви пропащий, не знаю, – сказав я. – Але ви старший від мене чоловік, а зі старшими часом варто перекинутися словом.

Ми переступили поріг, Берген важко зітхнув…

– О, пане Бергене! – щасливо сплеснув руками Борух. – Чи ж ви здорові? Сьогодні я вас не сподівався…

– Той, що тратить сподіванки, – поважно відказав Борген, – нещасний чоловік.

Ми пішли в дальній куток, колись стіни там сльозилися, а зараз були покриті плівкою льоду. Я раптом відчув у душі холодок: чого сюди прийшов і навіщо? Зрештою, що маю робити? Повертатися зараз у порожню квартиру було ще гірше – там знову сяду в фотель і знову перетворюсь у боввана. Ми пригостилися.

– А тепер посидьмо трохи, – сказав Берген. – Щоб він узяв.

– Хто він? – спитав я, відновивши дихання.

– Як хто? Зелений змій. Зараз він почне висмоктувати з нас зло.

Мені раптом пригадалося, така ситуація десь уже була. Якийсь шинок, червонобородий шинкар. Зелена дівчина, котра співає химерних пісень, – чудна вакханалія. Дивні речі писав ти, мій далекий предку Ілля Турчиновський, дивні тому, що тільки тепер їх почав я розуміти.

– За кого він у вас, цей Зелений змій, – спитав я, – за бога чи за чорта?

– Бог – це бог, а чорт –