Чорний дім - Стівен Кінг

Джек веде їх угору східцями ґанку, зупиняючись, щоб пхнути ногою іржавий знак з написом «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО» і графіті у вигляді черепа. Кидає його в бур’яни, які одразу ж хапаються за нього, як пожадливі руки. Дейл згадує, як Джек плюнув на ворона. Його друг здається зараз іншим, молодшим і сильнішим.

— А ми в’їдемо, — каже Джек. — Пронесемо свої дупи через ці кляті двері.

Проте спершу здається, що не пронесуть. Вхідні двері Чорного Дому не просто зачинені. Там узагалі немає щілини між одвірком і дверима. Ці двері фактично схожі на картину тромплей.

Позаду них у лісі щось кричить. Дейл підстрибує. Крик піднімається до нестерпно високих нот, а тоді переривається істеричним сміхом і раптом зникає.

— Місцеві стривожені, чорт забирай, — зауважує Док.

— А якщо спробувати вікном? — запитує Шнобель у Джека.

— Ні, ми маємо зайти через вхідні двері.

З цими словами Джек піднімає біту Ричі Сексона. А тоді розгублено опускає її. Позаду них чується приглушене дзижчання, яке все голоснішає. Денне світло, і без того слабке, в цій лісистій долині, здається, тьмяніє ще більше.

— Що тепер? — запитує Шнобель, повертаючись у бік під’їзної дороги і припаркованого патрульного авто. Він тримає свій «9 мм» на рівні вух. — Що… — І замовкає, опустивши пістолет і роззявивши рота.

— Ніхрєна собі, — тихо каже Док.

Дейл каже ще тихіше:

— Це твоїх рук справа, Джеку? Якщо так, то ти справді добряче приховував свої таланти.

Світло потьмяніло, тому що над галявиною перед Чорним Домом навис бджолиний рій. Вони досі надходять потоком від дороги і нагадують коричнево-золотавий хвіст комети. Заколисуюче-доброзичливо дзижчать, і це дзижчання заглушило б, мабуть, виття пожежної сирени в будинку. Те, що в лісі видавало звуки алігатора, стихло, а мерехтливі фігури на деревах зникли.

Розум Джека раптом починають наповнювати образи і думки щодо його матері: Лілі танцює, Лілі з сигаретою між зубами обходить одну з камер перед великою сценою, Лілі сидить, дивиться у вікно вітальні, слухаючи пісню «Божевільні руки» Петсі Клайн.

В іншому світі, звичайно, вона була королевою, а що б вона була за королева без вірного почту?

Джек Сойєр дивиться на величезну хмару бджіл — їх мільйони, можливо, навіть мільярди; кожен вулик на Середньому Заході, мабуть, порожній сьогодні вдень — і посміхається. Це змінює форму його очей і сльози, які там накопичувалися, стікають щоками. «Привіт, — думає він. — Привіт, друзі».

Немов у відповідь низьке приємне гудіння бджіл, здається, змінилося. Можливо, це відбивається лише в його уяві.

— Чому вони тут, Джеку? — запитує Шнобель голосом, сповненим благоговіяння.

— Я точно не знаю, — каже Джек. Він повертається спиною до дверей, піднімає біту і сильно стукає нею по деревині. — Відчиняйтесь! — кричить він. — Я наказую вам іменем королеви Лаури Делосіан! І ім’ям своєї матері!

З’являється пронизливий тріск, такий гучний і різкий, що Дейл і Шнобель були змушені, скривившись, відступити назад. Шнобель навіть затуляє вуха руками. Над дверима з’являється щілина, що рухається зліва-направо. В горішньому правому кутку дверей щілина звертає і стрімко опускається вниз, утворюючи проріз, з якого несе затхлістю. Джек уловлює запах чогось огидного і знайомого водночас: запах смерті, який вони спершу зустріли в «Смачно в Еда».

Джек простягає руку до клямки і смикає її. Вона легко провертається, і він відчиняє шлях до Чорного Дому.

Але спершу запрошує всіх усередину, Док Амберсон починає кричати.

Хтось — можливо, Еббі, можливо, Ті Джей, можливо, дурнуватий Ронні Мецгер — смикає Тая за руку. Йому страшенно боляче, але це не найгірше. Той, хто смикає його за руку, дуже сильно гудить і утворює шум глибоко в його голові. Також чується брязкання (Великої Комбінації, ох, ця Велика Комбінація), але цей гул!.. Господи, цей гул, боляче пронизує його.

— Припини, — бурмоче Тай. — Припини, Еббі, або я…

Крізь електричне дзижчання доносяться слабкі крики, і Тай Маршалл розплющує очі. На жаль, не настає милосердна мить благодаті від непевності, де він перебуває і що з ним сталося. Він все згадує з такою ж силою, з якою згадують жахливу картину — автомобільну аварію, у результаті якої скрізь лежать мертві тіла, — яку згадуєш, навіть не роззираючись навколо.

Він тримався, аж поки старий не помер, слухався голосу своєї матері і зберігав спокій. Але щойно почав кликати на допомогу, страх поглинув його. Чи, можливо, то був шок. Чи і те і інше. У будь-якому разі він знепритомнів, коли кликав на допомогу. Як довго він тут провисів на прикутій лівій руці без свідомості? За освітленням, яке надходить з дверей хліва, важко сказати, оскільки воно, здається, не змінилося. Так само, як брязкання і скрегіт величезних машин. Тай розуміє, що ці звуки безперервні, як і крики дітей та ляскання батогів охоронців, що стежать за роботою. Велика Комбінація ніколи не припиняє роботу. Вона не знає спочинку, до того ж працює, наповнюючись кров’ю і жахом.

Але цей гул — цей насичений електричний гул, неначе найбільша у світі електрична бритва «Норелко», — то що ж це, в біса, таке?

«Містер Маншан відправився за моно. — У голові чується голос Берні. Огидний шепіт. — Моно кінцевого світу».

Страшна тривога закрадається в серце Тая. Він не має ніяких сумнівів, що чує саме цей монопоїзд, який зараз тягнеться під навісом наприкінці станції Гауз-роуд. Містер Маншан виглядатиме свого хлопчика, свого осоплифохо хлопшиха, і коли побачить, що його немає (як і Берн-Берна), чи буде він шукати?

— Звичайно, що буде, — бурчить Тай. — О хлопчику. Посмокчеш у Ельфа.

Він здіймає погляд і дивиться на ліву руку. Якби не наручник, він би легко витягнув її із завеликих кайданів. Тай усе одно кілька разів смикає руку вниз, але наручник лише дзенькає кайданами. Інший наручник, до якого тягнувся Берні, коли Тай спіймав його за яйця, смикається і погойдується, нагадуючи хлопчику шибеницю на початку станції Гауз-роуд.

Гул, від якого на очі навертаються сльози і деренчать зуби, раптом обривається.

«Він заглушив його. Зараз він буде шукати мене на станції і переконається, що мене там немає. А що тоді? Він знає про це місце? Звичайно, знає».