Чорний дім - Стівен Кінг
Джек вдихає, видихає, ще раз вдихає і вимовляє низьким рішучим голосом одне-єдине слово.
— Ді-ямбер? — підозріло запитує Шнобель. — Що, в біса, за ді-ямбер?
Джек не відповідає. З величезної хмари бджіл, що зависли над галявиною (поліцейське авто Дейла перетворилось на пухнастий золотаво-чорний клубок перед ґанком), виділяється одна-єдина бджола. Це — вона, це, без сумнівів, Королева Бджіл. Вона пролітає між Дейлом і Доком, перед яким на мить зупиняється, неначе щоб виявити повагу до нього (чи то до меду, яким він щедро намастився), а тоді кружляє перед Джеком. Вона товстенька, беззвучна, смішна і просто чудова. Джек підводить палець, як професор, котрий збирається зробити зауваження, або як музикант, що збирається повідомити про закінчення номера. Бджола світиться на кінчику пальця.
— Це від неї? — Він ставить це питання низьким голосом — надто низьким, щоб його міг почути ще будь-хто, навіть Шнобель, який стоїть поруч з ними.
Джек сам не зовсім упевнений, кого він має на увазі. Його матір? Лауру Делосіан? Джуді? Софі? Чи, можливо, є ще якась інша «Вона», яка існує на противагу Багряному Королю? Можливо, і так, але він, мабуть, ніколи не знатиме цього напевне.
У будь-якому разі, бджола лише дивиться на нього широкими чорними очима, безперервно тріпочучи крильцями. І Джек усвідомлює, що це питання, яке не потребує відповіді. Він був соньком, але тепер він прокинувся, він підвівся з ліжка. Цей будинок величезний і глибокий. Це місце накопичення підлості й нашарування таємничості, але що з того? У нього є виграшна біта Тая, у нього є друзі, у нього є діямба, і тут Королева Бджіл. Цього більше ніж достатньо. Він готовий іти. Більше того — мабуть, найбільше — він хоче йти.
Джек підводить кінчик пальця до рота і ніжно здуває бджолу у фойє Чорного Дому. Вона безцільно кружляє якусь мить, а тоді різко звертає ліворуч і залітає крізь пройму, яка має дивно випуклу форму.
— Давайте, — каже Джек. — Тепер можна йти.
Інші троє обмінюються тривожними поглядами, а тоді йдуть слідом за ним, усвідомлюючи, що така їхня доля.
Важко сказати, як довго Банда Сойєра пробула в Чорному Домі, в тій дірі, з якої надходило невезіння до Френч Лендінґа і сусідніх міст. Так само важко сказати, що вони там бачили. Власне подорож Чорним Домом — це неначе подорож мозком божевільного, і в таких психологічних рамках не варто навіть очікувати розповіді про плани на майбутнє і спогади про минуле. У мозку божевільного існує лише бурхлива сучасність з її нескінченними вигуками, закликами, параноїдальними домислами і грандіозними припущеннями. Тож не дивно, що все побачене в Чорному Домі стирається в їхній пам’яті одразу ж, щойно зникає з очей, залишаючи лише нечіткий поголос тривоги, що можна розцінювати, як далекий крик опопанакс. Ця амнезія милостива.
Королева Бджіл веде їх, а решта хмарою летять слідом за ними, знебарвлюючи повітря своєю численністю і збуджуючи тишу, яка панувала в цих кімнатах століттями (звичайно ж, ми усвідомлюємо логічно, а й то й інстинктивно, що Чорний Дім існував ще задовго до того, як Берні збудував останній його шар у Френч Лендінґу). В якийсь момент четвірка спускається сходами із зеленого скла. У безодні під сходинками вони бачать, як кружляють і пронизливо кричать птахи, схожі на грифів з білими обличчями втрачених дітей. У довгій вузькій кімнаті, схожій на вагон «Пульман», живі персонажі мультфільмів — одягнені у білі рукавички два кролики, лисиця, каменеподібна жаба — сидять навколо стола, де ловлять і їдять щось схоже на бліх. Це персонажі мультфільмів, персонажі чорно-білих мультфільмів 1940-х років, і Джеку важко дивитись на них, оскільки вони реальні. Кролик моргає до Джека, коли Банда Сойєра проходить мимо, а в незаплющеному оці Джек помічає готовність убивати. Порожній салон наповнений голосами, які звучать мовою, схожою на французьку. Кімнату заповнюють жахливі зелені джунглі й світло палючого тропічного сонця. З одного з дерев звисає величезний кокон з немовлям дракона, загорненим у власні крила.
— Це не може бути дракон, — каже Док Амберсон на диво поміркованим голосом. — Вони з’являються на світ або з яєць, або з зубів драконів. Або і те, і інше.
Вони йдуть довгим коридором, який повільно округлюється, перетворюється на тунель, а тоді спускає їх довгим слизьким спуском під несамовитий ритм ударних інструментів з невидимих колонок. Джеку здається, що це грає Коузі Коул, або, мабуть, Джин Крупа. Боки тунелю відпадають, і якусь мить вони ковзають над прірвою, яка, здається, не має дна.
— Керуйте руками і ногами! — кричить Шнобель. — Якщо не хочете злетіти, КЕРУЙТЕ! — Вони нарешті влітають у кімнату, яку Дейл одразу ж назвав Кімнатою Бруду. Їм доводиться долати величезні купи землі з огидним запахом під іржавою жерстяною стелею, оздобленою голою лампочкою. Цілий загін зеленувато-білих павуків снує туди-сюди, як риби. Перш ніж досягти протилежної стіни кімнати, вони всі захекуються, їм мулить взуття і одяг стає брудним. Там троє дверей. Їхня провідниця дзижчить і робить напівпетлю Імельмана перед тим, хто йде за нею.
— Нам не туди, — каже Дейл. — Я б змінив напрямок і пішов би подивитись, що за завісою.
Джек каже йому, що на нього, без сумнівів, чекає велике майбутнє в ролі коміка, а тоді відчиняє двері, які обрала для них бджола. За ними величезна автоматизована пральня, яку Шнобель одразу ж освятив Залом Чистоти. Згуртувавшись, вони слідом за бджолою йдуть сирим коридором, в якому рядами стоять запінені пральні машини і сушарки, що гудять і здригаються. В повітрі, здається, пахне печеним хлібом. Пральні машини, кожна з яких має сяюче око-отвір, зіставлені на висоті п’ятдесяти футів і більше. Над ними в океані брудного повітря невгамовним потоком здіймаються голуби. Їм раз по раз доводиться оминати купи кісток, які є ознакою, що людські істоти проходили (або їх вели) цим шляхом. У передпокої вони знаходять скутер, затягнений павутиною. Далі пара дівочих роликів, укритих товстим шаром бруду. У величезній бібліотеці на столі з червоного дерева людськими кістками викладено слово «СМІХ». У розкішно обставленій (хоча й, безумовно, занедбаній) маленькій вітальні, крізь яку бджола веде їх, спрямовуючись по прямій лінії, Дейл і Док помічають, що одну зі стін прикрашають людські обличчя, які було відрізано, висушено, а тоді розтягнено на дерев’яних квадратах. У порожніх
