Чорний дім - Стівен Кінг
Тайлер Маршалл, син Фреда і хороброї Джуді, не дає Берні такого шансу. В останні хвилини їхньої поїздки на карті Тай неодноразово думав над словами старого про містера Маншана — він зробив мені боляче, тягнув мене за кишки — і сподівався, що йому теж випаде нагода зробити те ж саме. У нього з’являється такий шанс. Його ліва рука безжально звисає з кайданів, а праву він різко висуває вперед. Просуває її крізь дірку в сорочці Берні. Крізь дірку, яку Генрі зробив своїм викидним ножем. Раптом Тай намацує щось липке і вологе і витягує клубок кишок через дірку в сорочці Чарльза Бенсайда.
Берні підводить голову вгору до стелі хліва. Його щелепа судомно клацає, на зморшкуватій старій шиї виділились зв’язки, він сильно і розпачливо реве. Берні намагається відійти назад, і це, мабуть, найгірше, що може зробити людина, коли її тримають за печінку і легені. Синьо-сірі закрутки кишок товщиною з сосиски, які, мабуть, усе ще намагаються перетравити останню їжу з їдальні Макстона, виходять зі звуком, з яким корок залишає шийку пляшки з-під шампанського. Останні слова Чарльза Чаммі Бернсайда:
— ВІДПУСТИ, ТИ МАЛА СВИ-И-И-И-НЯ!
Тайлер не відпускає. Натомість, зробивши петлю, несамовито трясе, несамовито трясе кишками з боку в бік, як тер’єр пацюком у зубах. Кров і жовтувата рідина бризкають з дірки в животі Берні.
— Вмирай! — Тайлер чує свій власний крик. — Вмирай, ти, старий шкарбун, ДАВАЙ ВМИРАЙ!
Берні, похитуючись, ступає ще крок назад. Його рот розтуляється, і верхній зубний протез вилітає і падає на землю. Він дивиться вниз на дві петлі власних нутрощів, які ця жахлива дитина витягує правою рукою з рани під червоно-чорної сорочки. Також він бачить дещо ще жахливіше: якесь біле світло навколо хлопчика. Це надає йому набагато більше сил, ніж у нього мало б бути. Це надає йому сил витягти кишки з тіла Берні, а як це боляче, як боляче, як боляче, як все це боля-я-я-я-я…
— Вмирай! — хлопчик кричить пронизливим голосом. — О, будь ласка, ТИ КОЛИ-НЕБУДЬ ПОМРЕШ?
І нарешті кінець, довго-довго очікуваний кінець — Берні падає на коліна. Його тьмяний погляд зосереджується на «Тазері», і він простягає одну тремтячу руку до нього. Перш ніж він може дотягнутися, світло свідомості полишає погляд Берні. Він не зазнав навіть сотої долі тих страждань, які заподіяв, проте отримав він таки сповна. Рівно стільки, скільки могло прийняти його старезне тіло. Берні видає грубий, схожий на каркотіння звук глибоко в горлі, і коли він падає на спину, його кишечник ще більше витягується з черевної порожнини, але він про це вже навіть не підозрює, як і про будь-що інше.
Карл Бірстоун, відомий також як Чарльз Бернсайд, відомий також як Чаммі Бернсайд, мертвий. Протягом тридцяти секунд нічого навіть не шебернеться. Тайлер Маршалл живий, але спершу він просто висить на лівій руці, що прикута, досі стискає в правій руці петлю кишечника Берні, вхопившись мертвою хваткою. Нарешті до нього починає повертатись свідомість і розуміння. Він підводиться на ноги і намагається вирівнятися, тим самим полегшуючи тиск на ліве плече. Він раптом усвідомлює, що його рука повністю забризкана кров’ю і що він тримає в жмені нутрощі мерця. Він відпускає їх і кидається до дверей, забувши, що все ще прикутий до стіни. Тай смикається і плече знову нагадує про біль.
«Ти молодець, — шепоче голос Джуді-Софі. — Але тобі треба швидко забиратися звідси».
Сльози знову котяться по брудному, блідому обличчю, і Тай починає кричати що є духу.
— Допоможіть! Хто-небудь, допоможіть мені! Я В ХЛІВІ!
Перед «Сенд Бар» Док досі сидить на заведеному мотоциклі, а Шнобель глушить свій, кладе його на підніжку і йде до Джека, Дейла і Фреда. Джек видер загорнений предмет, який батько Тая привіз з собою. Фред тим часом хапається за сорочку Джека. Дейл намагається приборкати чоловіка, але Фред Маршалл так захопився, що для нього на ввесь світ залишились тільки двоє людей: він і Голлівуд Джек Сойєр.
— Це був він, чи не так? Це був Тай. Це був мій хлопчик, я чув його!
— Так, — каже Джек. — Так, це справді був він і ти справді чув його.
Шнобель бачить, що хоча Джек значно зблід, проте досі спокійний. Його аж ніяк не хвилює, що батько зниклого хлопчика витягнув його сорочку зі штанів. Ні, його увага зосереджена на згорненому пакунку.
— Що, заради Бога, тут відбувається? — жалібно запитує Дейл. Він дивиться на Шнобеля. — Ти знаєш?
— Дитина десь у хліві, — каже Шнобель. — Правильно?
— Так, — відповідає Джек.
Фред різко відпускає сорочку Джека і, похитуючись та схлипуючи, відходить назад. Джек не звертає на нього уваги і навіть не намагається заправити зім’яту сорочку. Він досі дивиться на пакунок. Можна навіть сказати, що він очікує побачити марки, вирізані з пакетиків з-під цукру, але ні, на ньому лише звичайний поштовий штамп. Хай би що то було, воно було адресовано особисто містеру Тайлеру Маршаллу, який живе за адресою: Френч Лендінґ, Робін Гуд Лейн, 16; у тому місці, де мала б бути адреса, стояв червоний штамп: Містер Джордж Ретбун, KDCU, Пенінсула-драйв, 4, Френч Лендінґ. А під штампом великі чорні літери.
— Генрі, ти ніколи не здасися, чи не так? — бурмоче Джек.
На очах з’являються сльози. Думка про життя без його старого друга вражає знову і знову, залишаючи відчуття безпорадності, втрати, тупості і болю.
— Який ще дядько Генрі? — запитує Дейл. — Джеку, дядько Генрі мертвий.
Проте Джек у цьому вже не такий упевнений.
— Поїхали, — каже Шнобель. — Ми маємо знайти цю дитину. Хлопчик живий, але він у небезпеці. Це ясно як білий день. Поїхали. Решту зможемо з’ясувати пізніше.
Але Джеку — який не лише чув крик Тайлера, а якусь мить дивився очима Тайлера
