Шовкопряд - Джоан Роулінг
Дружина про мне знає, але вдає, що не знає. Не розумію, як вона може жити з чоловіком, який прагне бути з іншою жінкою — я б так не змогла. СП каже, що Третю особу вона завжди ставить понад усім — і понад Ним теж. Дивно, як часто «Турбота» є маскою Егоїзму.
Хтось скаже я сама винна, що закохалася, у Жонатого чоловіка. Ви нескажете мені нічого такого, чого не казали б повсякчас мої друзі, Сестра і власна Мати. Я хотіла б це припинити, але що сказати — Серце має власний розсуд, Розсудові незрозумілий. І от сьогодні я плачу через нього знову зовсім з нової Причини. Він сказав мені що майже дописав свій Шедевр, книгу, яку вважає Найкращим своїм твором. «Сподіваюся тобі сподобається. Ти там є».
Що можна сказати коли Славетний Письменник робить тебе персонажем своєї найкращої книжки? Я розумію, що саме дарує він мені цим, як не зрозуміє жоден Неписьменних. Так, є люди, яких ми Письменники пускаємо у свої серця, але в наші Книги?! Це щось особливе. Відмінне.
Кохаю мого СП і нічого з цим неможу вдіяти. Серце має власний Розсуд.
Під дописом були коментарі.
А що скажеш, коли я скажу, що він мені читав обрані місця? Піппа2011
Та ти жартуєш Піп мені він нічого не читав!!! Кет
От тільки зажди. Піппа2011 ххх
— Цікаво,— сказав Страйк.— Дуже цікаво. Коли вчора Кент накинулася на мене, то запевняла, що якась Піппа хоче мене вбити.
— Тоді глянь оце! — збуджено мовила Робін, гортаючи сторінку на дев’яте листопада.
Під час першої зустрічі з СП він сказав мені: «Неможна написати як слід, якщо хтось не спливає кров’ю — можливо, ти сам». Як знають фоловери цього блогу, я Метафорично ріжу вени і тут, і в своїх романах. Але сьогодні я маю відчуття, що мені завдала Смертельної рани людина, якій я звикла довіряти.
«О Мекгіт! Ти украв мій Спокій — і муку бачити твою мені за Насолоду стане».
— Звідки цитата? — спитав Страйк. Управні пальці Робін затанцювали над клавіатурою.
— «Опера жебраків» Джона Ґея.
— Непогана ерудиція як на жінку, яка пише «не» разом з дієсловами, плутає коми і зловживає великими літерами.
— Не можуть же всі бути літературними геніями,— дорікнула йому Робін.
— Дяка Богу, бо я тут таке про них дізнаюся.
— Але подивися на коментар під цим дописом,— мовила Робін, повертаючись до блогу Кетрин. Клікнула на посилання, відкриваючи єдиний коментар:
Я за тебе покручу коліщатка *@%ої диби, Кет
Цей коментар також залишила Піппа2011.
— А ця Піппа серйозна особа, га? — прокоментував Страйк.— Тут є щось про те, ким Кент працює? Не думаю, що вона живе на гроші за еротичні фантазії.
— Тут теж якась дивина. От глянь на це.
Двадцять восьмого жовтня Кетрин написала:
Подібно до більшості Письменників, вдень я маю іншу роботу. З огляду на секретність я неможу розказати про неї. Цього тижня секретність у нашій Інституції посилили в результаті чого мій Колега-бюрократ (святенник-християнин, який засуджує моє приватне життя) запропонував начальству моніторити блоги і т.ін. щоб не сталося витоку секретної інформації.
Нащастя, здається переміг здоровий глузд і таких заходів ніхто не вживе.
— Дуже загадково. Посилили секретність... жіноча в’язниця ? Психіатрична лікарня? Чи йдеться про виробничу таємницю?
— Й ось на це глянь — тринадцятого листопада.
Робін перегорнула сторінку до останнього допису в блозі, наступного після того, де Кетрин писала про отриману смертельну рану.
Три дні тому моя люба Сестра програла довгу битву з раком грудей. Дякую вам всім за добрі слова й підтримку.
Під дописом було два коментарі; Робін відкрила їх.
Піппа2011 написала:
Мені так шкода це чути Кет. Посилаю тобі всю любов на світі ххх
Кетрин відповіла:
Дякую Піппо ти справжній друг хххх
Завчасні подяки за численні слова підтримки, які написала Кетрин, вигляд мали дуже сумний над цим коротким діалогом.
— Нащо? — важко спитав Страйк.
— Що — нащо? — озвалася Робін, зводячи на нього очі.
— Нащо люди це роблять?
— Ведуть блоги? Не знаю... хтось сказав, що недосліджене життя не варто було жити.
— Так, Платон,— сказав Страйк,— але це не дослідження життя, це виставлення його напоказ.
— О Боже! — вигукнула Робін і облилася на цьому винуватому зойку чаєм.— Я й забула, є ще новина! Коли я вчора вечері уже йшла до дверей, подзвонив Крістіан Фішер. Питав, чи не бажаєш ти написати книжку.
— Що-що?
— Книжку,— відповіла Робін, намагаючись не сміятися з виразу огиди на Страйковому обличчі.— Про твоє життя. Про враження від армії, про розкриття справи Лули Лендрі...
— Подзвони йому,— сказав Страйк,— і перекажи, що в написанні книжок я не зацікавлений.
Він допив чай і рушив до вішака, де біля його чорного пальта висіла старезна шкірянка.
— Ти не забув про сьогодні? — спитала Робін, відчуваючи, як у животі знову стягується клубок, який був розв’язався.
— А що сьогодні?
— Паб,— з відчаєм нагадала Робін.— Зі мною і Метью. «Герб короля».
— Ні, про це не забув,— озвався Страйк, не знаючи, чому вона має такий нещасний і напружений вигляд.— Гадаю, що вдень буду в місті, тож там і побачимося. Восьма, так?
— Шоста тридцять,— відповіла Робін, ще більш напружена.
— Шоста тридцять, точно... Буду там, Венеціє.
Вона зреагувала не одразу.
— Звідки ти знаєш?
— На запрошенні написано,— пояснив Страйк.— Незвичне ім’я, звідки воно?
— Я... я так розумію, що мене там зачали,— почервоніла Робін.— У Венеції. А в тебе друге ім’я яке? — спитала вона зі сміхом, наполовину веселим, наполовину сердитися.— На дверях написано К. Б. Страйк — що означає «Б»?
— Так, мені час іти,— заявив Страйк.— До зустрічі о восьмій.
— О шостій тридцять! — гукнула Робін до дверей, які вже зачинилися.
Сьогодні Страйк поїхав до крамниці у Крауч-Енді, де торгували електронікою. Крадені мобільники й ноутбуки зламували в підсобці, вилучали персональні дані, а тоді чистили пристрої та окремо продавали іншим покупцям.
