Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

— Ні!

Минуло ще кілька секунд, перш ніж затуманений пристрастю погляд Віталіка прояснився, а Яна увесь цей час боялася поворухнутися, щоб не спровокувати чогось гіршого. Чоловік повільно скотився з неї, сів на край дивана й провів долонями по обличчю.

Яна теж підвелася, сором'язливо запинаючи халатик. В її голові все ще шуміло від несподіванки та від усвідомлення того, що вона щойно ледь не віддалася чоловікові, який ще декілька днів тому навіть не бачив в ній жінку — тільки колегу та добру знайому.

Не встигла вона порадіти своєчасному прозрінню, як Дубовський підійняв її за талію та прилаштував на правому коліні. І зробив це так швидко, що слова протесту застрягли у дівчини в горлі.

— Яно, чого ти хочеш?

Складне запитання. Особливо коли знаходишся в такому схвильованому стані. Місяць тому вона знала, чого хоче. Виявилося, що багато що змінилося за цей час.

— Не знаю.

Мабуть, після всього що Віталік накоїв, їй варто було підвестися з його колін і відійти на безпечну відстань. Хоча в такій маленькій квартирі жодна відстань не могла вважатися безпечною. Але обійми Дубівського не виглядали ані хижими, ані жорсткими, а сам він був наче втомлений, навіть пригнічений. Тому Яна залишилася на місці, лише зціпила руки на колінах, наче дівчинка.

Ну й нехай. Фліртувати вона не збиралася.

Вільною рукою Віталік скуйовдив своє біляве волосся й простогнав:

— Ще раз прошу вибачення. Я не повинен був кидатися на тебе.

— Не повинен.

— Яно, я не хотів тебе образити або налякати, чистісінька правда. Мені здавалося, що ти мене хочеш. Я тільки нещодавно усвідомив, що ти мені дуже подобаєшся. Ось я і подумав... І вона казала, що ти мене кохаєш. Не те щоб я беззастережно повірив...

Яна слухала ці сумбурні визнання — або пояснення — і мовчала. Так, вона його кохала, принаймні, думала, що кохає. Він і зараз їй подобався. Але не настільки, щоб переспати ось так просто — майже без слів та квітів. І справа, звичайно ж, не у квітах.

Вона.

Він таки промовив це слово, і воно встало між ними стіною і, напевно, буде стояти завжди.

— Віталь, думаю, тобі краще піти. Вже пізно. Занадто пізно.

Вона не знала, чи зрозумів він двоякий сенс цієї фрази. Пояснювати не хотілося.

Глибоко в душі до цієї миті Яна все ще мріяла про нього, але те, що зараз сталося... Все виявилося занадто невчасно й болісно для обох.

І справа не в фізичних стражданнях, хоча її серце нило від спогадів про власні зруйновані та осміяні мрії. Дубовський теж постраждав від підступності Вікторії. Він не прийшов би сьогодні, якби приваблива блондинка продовжувала тримати його у своєму ліжку.

Яна жаліла його, але втішати не збиралася. Напевно, це — егоїстично, але вона не могла себе змусити. Можливо, коли-небудь…

Віталік знехотя поставив її на ноги, а потім міцніше затягнув пасок на халатику.

— Ти права. Вже пізно.

Перед тим як піти, чоловік ще раз оглянув Яну з ніг до голови й сумно посміхнувся.

— Все, що я сьогодні казав — правда. Ти подобаєшся мені, дуже, тому я не втрачаю надію. І ще... — його погляд знову став гарячим, і Яні відразу захотілося зачинити перед хлопцем двері. Віталік немов прочитав її думки, бо несподівано зауважив: — Замкни гарненько двері й не відкривай її чоловікам в таку пізню годину. Хіба мало, хто ще надумає прийти. Я хвилююся за тебе.

Він пішов, а Яна вирушила на кухню — підігріти молока. Вона все ще тремтіла від пережитого, але розуміла, що вчинила правильно. А ще Яна раділа, що Віталік не наполягав, інакше їй, швидше за все, довелося б поміняти місце роботи. Яні ж дуже не хотілося йти з улюбленого колективу.

Вона посміхнулася, згадавши останні настанови Віталіка. Попри все, їй сподобалося, що він турбується про неї. Чоловіки. У житті Яни було не так багато чоловіків, які могли постукати в її двері. І ще менше тих, яких вона хотіла б бачити на порозі своєї квартири.

Яна допила молоко, загорнувшись в теплу ковдру, і згадала ще один момент, коли хвилювалася так само як сьогодні. Точніше, набагато більше, ніж сьогодні. Вона не тільки хвилювалася, а ще й пережила чудові миті.

Можливо те, що поцілунки й обійми Віталіка не викликали в ній такого захоплення, як єдиний поцілунок зеленоокого красеня, і допомогло їй встояти? Хто знає?