Вельветові джинси - Ростислав Феодосійович Самбук

— До телефону вас.

— Скажи, щоб пізніше.

— Так там Сидір Андрійович!

— Вибачте, — одразу підвелася комендант, — мене сам проректор… — Вона суворо зиркнула на хлопців, наче закликаючи їх до порядку, й вийшла з кімнати, подивившись ще раз — вимогливо й навіть сердито.

Коли двері за Марією Арсенівною зачинилися, хлопці поворушилися й сіли вільніше. Хаблак присунувся до них і підморгнув.

— Нічого, жити можна… — обережно відповів Петрусенко, а Гучков запитав:

— Ви по скаргах?

— Пишете?

— Ми — ні.

— Інші?

— Усяке буває — нам не по десять років…

— Аж по двадцять!

— І навіть батьки більше довіряють.

— Дай вам волю…

— Так вона ж зануда! — раптом вигукнув Гучков. — Крокодил у спідниці!

— Ну-ну… — примирливо зупинив його Петрусенко. — Не гарячкуй, не вічно нам тут жити.

— Одна втіха.

— Але ж порядок, — мовив Хаблак і пройшовся по кімнаті. — Отже, вас тут четверо… Миритеся?

— Що нам ділити?

— Тут хто спить? — вказав Хаблак на ліжко ліворуч.

— Є такий… Шило…

— Кажете, ніби кислого ковтнули.

— Ну його, — махнув рукою Петрусенко.

— Це чому ж?

— Наші справи.

— Посварилися? А Марія Арсенівна каже: дружний колектив.

— Не дружний, а показушний.

— Чого так? Хіба Шило?..

— Дався вам цей Шило! — нараз втрутився Гучков. — Ну його під три чорти…

— Негарно — про товариша…

— Який він нам товариш? Жлоб!

— Кинь… — втомлено зупинив Гучкова Петрусенко.

— А чого кидати? — Хлопець явно розпалився. — Жлоб і є! Правильно кажу і, якби мав житло, пішов би з гуртожитку.

— В чому ж це проявляється — жлобство?

— А в усьому. Лінія поведінки.

— Як так?

— Ви у гуртожитку мешкали?

— Аякже, гірше, ніж у вас, шестеро в кімнаті…

— Мусите знати, кожен тут, як на долоні.

— Так, сховатися не можна.

— Ми вирішили: всім ділитися. Сьогодні в мене посилка — їмо всі, завтра ти пригощатимеш…

— А як же інакше?

— А цей тип, — Гучков люто тицьнув пальцем у ліжко Шила, — одержав посилку з села. Сало й ковбаса домашня, перед цим їв усе наше, навіть не дякував, а своє сало замкнув у шафу. Шухляда в нього, бачите, окрема, й ключ знайшовся, хоч у нас ніколи нічого не замикалося…

— Хоча б раз пригостив, — вставив Петрусенко.

— Рано підведеться, — якось розгублено посміхнувся Гучков, — поки ми наче спимо, відріже ковбаси й наминає. А знаєте, як домашня ковбаса пахне…

Хаблак уявив собі справді складну ситуацію в кімнаті й запитав:

— А ви ж що?

— Може, й негарно… — нерішуче почав Гучков. — Але так уже й бути, вам розповімо. Мовчали, звичайно, що із жлоба візьмеш! Але потім Сашко не витримав, — кивнув на Петрусенка, — приніс цвяхів, ну й забили Шилу шухляду…

Справа набрала зовсім нечеканого повороту, й Хаблак щиро зацікавився:

— А він? Скандалив?

Гучков розвів руками.

— Ні… — визнав розгублено. — Усього чекали, але ж такого… Сидимо, отже, чекаємо Шила, удаємо, що читаємо. Приходить, крутнувся по кімнаті — й до шафи. А ми, звичайно, анічичирк. Помацав шухляду, все збагнув, але нам ані слова. Вийшов мовчки, ми гадаємо, побіг до Марії Арсенівни скаржитись. Сидимо, скандалу чекаємо. Але ж через кілька хвилин вертається. З обценьками. З півгодини мучився, ми йому таки добряче ту шухляду забили…

— Мовчки? — не повірив Хаблак.

— Ані слова…

Майор покрутив головою.

— Ого!

— І ми кажемо: ого! Витягнув сало, відрізав шматок, сів за стіл і повечеряв. Наче нас і нема… Отак: не існуємо — і все…

— А де він зараз? Цікаво б познайомитись.

— Що тут цінового?

— І все ж…

— Ділова людина, — зітхнув Гучков. — Микола Шило — надто ділова людина. Удень десь швендяє, увечері працює.

— Але ж працює! Вчиться і працює, скажіть, хіба це погано?

— Просто зажерливий. Усього йому мало!

— Зажерливий… — роздумливо повторив Хаблак. Подумав: заради грошей такий може піти на все, навіть на злочин. Правда, характеру Шилу не позичати, одна історія із забитою шухлядою чого варта, такі люди розраховують кожен свій крок, отже, мусить знати: злочин не лишиться безкарним.

Однак у житті буває все, хто-хто, а Хаблак знав це краще за багатьох, і він розпрощався із студентами, вирішивши придивитися до Миколи Шила.

Так, саме до Шила й Саєнка. Бо Саєнко і його велика жовта валіза, яку бачили в гуртожитку, наводили майора на певні роздуми…

Сагайдачний подивився на Хаблака мало не врочисто. Видно було, що лейтенант має приємні новини, однак Хаблак зупинив його і взявся крутити телефонний диск. На щастя, полковник Каштанов нікуди не відлучився, і майор зітхнув з полегшенням, почувши в трубці його спокійний бас.

Хаблак доповідав Каштанову, косо дивлячись на Сагайдачного. Інспектор слухав уважно, видно було, не пропускав жодного слова, і мовлене майором справді зацікавило його Хаблак домовився з полковником про встановлення нагляду за Віктором Саєнком та Миколою Шилом, поклав трубку і лише тоді звернувся до Сагайдачного:

— У вас лейтенанте, все на обличчі написане. Кажіть уже, що саме трапилось.

— Знайшли шофера оранжевого “Москвича”.

Новина була варта уваги, і Хаблак запитав нетерпляче:

— Де ж він?

Сагайдачний зиркнув на годинник, для чогось подивився на стелю. Тепер він явно відплачував майорові його ж