Золотий жук - Едгар Аллан По
Я виразно побачив, яку долю мені вготовано, і поздоровив себе, що так (вчасно спіткнувся й упав. Ще один крок — і я попрощався б зі світом. Це була б саме та смерть, розповіді про яку раніше мені здавалися брехливими й недотепними вигадками на карб інквізиції. Жертви її тиранії мали на свій вибір або загибель у моторошних фізичних муках, або ж загибель у найжахливіших душевних стражданнях. Мені, очевидно, судилося друге. Від тривалих мук нерви мої розхиталися до того, що я здригався навіть на звук власного голосу, і взагалі відповіднішого за мене об'єкта для таких тортур годі було й знайти.
Тремтячи всім тілом, я відповз назад до стіни: краще вже смерть на місці, аніж ризикувати можливістю опинитися в одному з цих страхітливих проваль, що їх уява малювала мені мало не на кожному кроці в моїй в'язниці. Бувши в інакшому стані, я, можливо, наважився б ураз покінчити з усім своїм лихом та й кинувся б сторчголов у прірву, але тепер з мене зробився страшенний боягуз. Не забув же я й колись читаного про ці жахітливі провалля: споруджено їх аж ніяк не для того, щоб відразу позбавляти людину життя.
У своєму збудженні я багато довгих годин не міг склепити очей, але кінець кінцем таки задрімав. Прокинувшись, обік себе я знайшов, як і попереднього разу, хлібинку й глечик з водою. Мене доймала пекуча спрага, і я вихилив глечик одним духом. До води, певно, домішали щось снодійне, бо тільки-но я випив, як мене знову здолала дрімота. Я заснув глибоким сном — непорушним, немов у могилі. Чи довго сон тривав — цього я, звичайно, не міг знати; проте коли я знову розплющив очі, довкола мене розвиднилося. В неприродному жовто-зеленому світлі я побачив розмір і обриси в'язниці.
Щодо величини її, то я дуже був помилився: обвід стін простягався всього на двадцять п'ять ярдів, не більше. Помилка в моїх розрахунках завдала мені марного клопоту на добру часину — марного й справді, як подумати, що я перебував у таких страхітливих обставинах, а от сушив собі голову розмірами темниці. Але мені страх закортіло з'ясувати всі деталі, і я заходився розмірковувати, де ж саме схибив. Кінець кінцем мені проясніло. Вперше спробувавши дослідити в'язницю, я пройшов до того моменту, як упав, п'ятдесят два кроки і стяжка полотна була від мене тоді, певно, за якийсь крок чи два, тобто я вже, власне, майже обійшов склеп по обводу. Потім я впав і заснув, а прокинувшись, очевидячки, рушив у зворотному напрямку, — тим-то мені обвід склепу й видався мало не вдвічі довшим, аніж він був насправді. А сум'яття в думках не дало змоги завважити, що на початку стіна була ліворуч від мене, а під кінець — уже праворуч.
Так само хибний висновок я був зробив і щодо форми в'язниці. Обходячи її навпомацки, я знаходив чимало кутів, через що й подумав, що вона дуже неправильна формою — оце так разюче суцільний морок впливає на людину, що пробудилася з летаргії або й сну! Кути виявилися просто нерівномірно розташованими неглибокими впадинами чи то нішами. Загалом же в'язниця була квадратова формою. Стіни, начебто викладені з каменю, як мені спершу видалося, — насправді були з величезних плит заліза чи якогось іншого металу, шви між якими або стики й утворювали впадини. Металеву поверхню всуціль покривала чиясь нездарна мазанина — всілякі бридкі й відразливі подоби, породжені забобонними уявленнями ченців про потойбічне життя. Скелети у погрозливих позах, що мали втілювати демонів, та й інші, куди страхітливіші образи, спотворювали геть усю стіну. Я завважив, що обриси цих химер проступали досить чітко, тоді як барви, здавалося, вицвіли й потьмяніли, ніби від вологи. Підлога, як я тепер побачив, була кам'яна. Посеред приміщення зяяв отвір круглого провалля, що його пащі мені пощастило уникнути; але провалля було тільки одне.
Усе це я розгледів нечітко й то з великою натугою, бо тепер моє тіло лежало вже не так, як до сну. Тепер я був простягнений горілиць на весь зріст на низькій дерев'яній лаві, прив'язаний до неї довгою ремінякою, що скидалася на попругу. Ремінь багатьма звивами обсновував мої руки, ноги й усе тіло, залишаючи вільною саму тільки голову та почасти ліву руку, щоб я міг на превелику силу дотягтись до глиняної миски з їжею, яка стояла збоку на підлозі. Але глечика, на лихо мені, не стало. Кажу «на лихо», бо мене пекла нестерпна спрага. А наміри моїх катів, здається, були спрямовані на те, щоб ще й посилити цю спрагу, бо м'ясо в мисці вони присмачили гострою приправою.
Глянувши вгору, я побачив стелю своєї в'язниці. Вона була футів на тридцять — сорок від підлоги і будовою не дуже відрізнялася від стін. На одній з її плит увагу мою привернуло своєрідне зображення. То була намальована постать Часу, як її звичайно показують, тільки що замість коси вона тримала, — чи то мені так видалося при побіжному погляді, — довжелезний маятник, як то буває на старовинних дзиґарях. Щось у вигляді цього механізму змусило мене, одначе, придивитись до нього пильніше. Зображення маятника було саме наді мною, і мені нараз привиділося, що він рухається. Ще за мить я переконався в цьому. Вимахи маятника були короткі і, звісна річ, повільні. Кілька хвилин я стежив за ним, пройнятий страхом, але ще більше — подивом. Утомившись нарешті спостерігати його монотонний рух, я відвів погляд убік.
Нараз легкий шемріт привернув мою увагу, і, зиркнувши на підлогу, я побачив кількох здоровенних щурів, що повиповзали з провалля, розташованого в полі мого зору, праворуч від мене. Вони надбігали просто на очах у мене, і то цілою ордою — пожадливі, хапливі, приваблені запахом м'яса. Відтоді мені доводилось докладати чимало зусиль і уважливості, щоб вони не допалися до миски.
Минуло з півгодини, а може, й ціла година (адже уявлення мої про біг часу були дуже приблизні), поки я знову звів очі. Те, що я
