Золотий жук - Едгар Аллан По
— Може, він і не зовсім дурень, — заперечив префект, — але ж він поет, а це вже й від дурня недалеко.
— І то правда, — сказав Дюпен, у задумі випустивши клубок диму з люльки, — хоч я й сам не безгрішний, пописував колись віршики.
— Цікаво було б детальніше почути, — звернувся я до префекта, — як саме ви проводили пошуки в будинку міністра.
— Бачите, часу ми не марнували і обшукали чисто все. У мене чималий досвід на таких справах. Ми обшукали ввесь будинок, кімнату за кімнатою — на кожну пішло по цілому тижню, ніч у ніч. Найперше ми переглянули меблі. Ми відчиняли всі без винятку шухляди — ви ж, певне, знаєте, що для досвідченого поліційного агента такої штуки, як потайна шухляда, не існує. Йолоп «той агент, що проґавить потайну шухляду. Адже це так просто. Місткість кожного стола, простір, що його він займає, — все це можна якнайточніше обрахувати. Щодо цього в нас є докладні правила. І волосинки ми не пропустимо повз увагу. Після столів ми взялися за крісла. Подушки ми протикали довгими тонкими голками, ви бачили, які вони. Зі столів ми здіймали стільниці.
— А це навіщо?
— Коли приховують щось, то, бува, знімають стільницю зі столу чи якусь подібну деталь з інших меблів, видовбують у ніжці заглибину, ховають туди ту річ, а стільницю ставлять назад. Ніжки ліжок також часто використовуються для цієї мети.
— Але хіба не можна порожнину на звук визначити? — запитав я.
— Авжеж не можна, якщо заховану річ тугенько загорнуть у вату. А крім того, ми ж мусили працювати без зайвого галасу.
— Але ж не могли ви познімати всі стільниці, розібрати по частинках геть усі меблі, де була хоча б найменша можливість заховати листа! Папірець можна скрутити трубкою завтовшки не більше від великої голки і засунути, скажімо, в поперечку крісла. Ви ж не розбирали всі крісла!
— Авжеж ні. Але ми краще зробили: переглянули в сильну лупу поперечки всіх до одного крісел у будинку, не пропустили жодного стику в жодній меблі. Якби десь трапилися сліди недавньої роботи, ми б їх відразу помітили. Зернинка деревного пороху від свердельця виглядала б завбільшки з яблуко. Десь клей трохи підозрілий або шпаринка на стику двох деталей — і ми б натрапили на сховок.
— Гадаю, ви оглянули дзеркала між рамами й склом, перевірили ліжка й постелі, а також гардини та килими?
— Ну аякже! І коли перетрусили до найменшої цятки всі меблі, взялися за самий будинок. Ми поділили його на квадрати, перенумерували їх, щоб ані одного не пропустити, і в лупу оглянули кожний квадратовий дюйм як цього, так і двох суміжних будинків.
— Двох суміжних будинків! — вигукнув я. — Але ж і сила роботи вам випала!
— Таки випала. Зате й винагороду ж обіцяно величезну.
— А ділянки біля будинків ви оглянули?
— Їх вимощено цеглою, і з ними був невеликий клопіт. Ми перевірили мох між цеглинами й пересвідчилися, що там нічого не займано.
— Папери міністра ви, звичайно, теж оглянули? Так само, як і книжки у нього в бібліотеці?
— А певно. Ми розкривали кожний пакунок, кожний сувій; кожну книжку не просто розгортали, не просто раз труснули, та й годі, як то роблять декотрі поліційні агенти, а перегорнули кожну сторінку від палітурки до палітурки. І кожну оправу якнайприскіпливіше виміряли й оглядали в лупу. Неможливо, щоб щось стороннє в будь-якій палітурці залишилося непоміченим. П'ять-шість книжок було щойно від палітурника; то ми палітурки в них пильно промацали вподовж довгими голками.
— А підлогу під килимами перевірили?
— Безперечно. Ми знімали всі до одного килими, а мостини оглядали в лупу.
— А шпалери на стінах?
— Так само.
— До підвалів навідувалися?
— У такому разі ваше припущення, що лист у будинку, — хибне, — зробив я висновок.
— Боюся, що ви маєте рацію, — погодився префект. — То що б ви мені порадили, Дюпене?
— Провести ще раз ґрунтовний обшук у приміщенні.
— Це зовсім зайве, — відповів префект. — Я ручуся, що листа немає в будинку.
— Нічого кращого порадити я не можу, — сказав Дюпен. — Ви ж маєте точний опис листа?
— Авжеж маю!
Префект видобув із кишені записника і прочитав уголос докладний опис внутрішнього й особливо зовнішнього вигляду викраденого документа.
Скінчивши читання, Г++ невдовзі й пішов, і в такому пригніченому настрої, як я його ще ніколи не бачив.
Десь так через місяць той самий добродій удруге завітав до нас, коли ми з Дюпеном сиділи приблизно в таких самих позах, як і першого разу. Він умостився в кріслі, запалив люльку й завів розмову на якісь ординарні теми. Нарешті я звернувся до нього:
— Ну, а як з тим викраденим листом, префекте? Мабуть, ви вже примирилися з думкою, що міністра не перемудруєш?
— Таки й справді, хай йому біс! Я ще раз усе обшукав, як радив мені Дюпен, але то була, звісно, марна праця.
— А яку саме, ви сказали, винагороду обіцяно? — запитав Дюпен.
— О, сума дуже велика, винагорода дуже щедра. Я не скажу, скільки саме, але можу заявити вам, що тут-таки на місці виписав би чек на п'ятдесят тисяч франків тому, хто дістане для мене листа. Адже потреба в листі день у день стає нагальнішою, і винагороду нещодавно подвоєно. Але хоч би її навіть потроїли, я не зміг би зробити більше, ніж зробив.
— Та хто його зна, — зауважив Дюпен, посмоктуючи свою люльку. — Правду кажучи… я гадаю, Г++, що ви не дуже перетрудилися… в цій справі. Я гадаю, ви могли б… зробити ще дещо, хіба ні?
— А що? Що саме?
— Ну, скажімо… пфф, пфф… чом би вам… пфф, пфф… не порадитись із деким?., пфф, пфф, пфф… Ви пам'ятаєте той анекдот про Абернеті?[10]
— Та к лихій годині Абернеті!
— Безперечно, туди йому й дорога. Але якось один багатий скупій надумав задурно взяти в Абернеті медичну консультацію. Завівши з лікарем загальну розмову в тісному колі, він описав йому свою недугу, так наче це йшлося про якусь вигадану особу. «Припустімо, що симптоми такі й такі, — сказав скупій. — То що ви йому порадили б, лікарю?» — «Що я порадив би? — відповів Абернеті. — Звернутися до спеціаліста, звичайно».
— Але ж я таки справді ладен заплатити будь-кому за пораду! — промовив префект, трохи зніяковівши. — Я відразу дам п'ятдесят тисяч франків тому, хто допоможе мені повернути листа законному власникові.
— В такому разі, — сказав Дюпен, відсовуючи шухляду
