Коштовний камінь - Андрій Гуляшки

— Прошу пробачення, — засміявся Марко Маринов, продовжуючи їсти грушу. — Більш не буду, обіцяю. — Але тут же обурився: — А ти чого втручаєшся в наші справи, перепілко? Я старший за нього років на двадцять і можу говорити те, що хочу. Він мені в сини годиться, і мій обов'язок навести його на розум. Хіба це я чужий йому, — ми ж разом терпіли всі злигодні, а не ти, що тільки вчора прийшла до нас?

— Вибачте! — сказала лаборантка, навіть не глянувши на нього, і замовкла.

Поїзд підходив до станції Подуєнська. Вилю Власев розкрив блокнот на букву «Р», вийняв ручку і доповнив характеристику лаборантки: «З усіх наших працівників Олена Рашеєва найбільш дисциплінована. Вона одна хвилювалась, коли 29.VI цей негідник Андрєєв мало не запізнився на поїзд. Це свідчить, що почуття дисципліни в неї дуже розвинуте».

В сусідньому купе сиділо тільки четверо: Павел Папазов, Ігнат Арсов, Зюмбюлев і Делчо Єнев. Зюмбюлев, як завзятий мисливець, одягнув свій мисливський костюм. Не вистачало тільки патронташа й зеленого капелюха з пером. Картограф був у своєму звичайному одязі — в яскраво-жовтій велюровій куртці і коричньових бархатних брюках.

Парторг і Ігнат Арсов сиділи, нахилившись один до одного, перешіптувались і курили. Зюмбюлев щось розповідав Делчо Єневу про свою мисливську собаку; він гарячився і весь час скуб куценьку, посивілу, клиноподібну борідку. А його співрозмовник думав про лаборантку Рашеєву, складав плани, як перетягти її у своє купе, щоб вона сіла біля нього, і час від часу вставляв свої улюблені слівця: «хто зна», «навряд», «сумніваюсь» — і від цього ще дужче розпалювалось пристрасне красномовство оповідача. У Делчо Єнева була звичка не слухати того, що йому кажуть, а думати про свої справи, раз у раз спокійним голосом повторюючи ці одноманітні репліки.

— Я ж тобі кажу, — запевняв його Зюмбюлев, — що мій Тотка якось приніс мені живу куріпку — спіймав її прямо в гнізді, коли та сиділа на яєчках. Я відпочиваю під кленом, набиваю люльку, аж гульк — Тотка біжить до мене, крутить хвостом, а в зубах у неї тріпоче куріпка. Слово честі! Жива куріпка!

— Хто зна! — хитнув головою картограф.

— Говорю тобі — чесне слово! Була жива.

— Навряд.

Зюмбюлев вступив у третю бригаду недавно, і тому ще не знав звичок Делчо.

— Ти глянь! Не вірить! Невіруючий Хома, та й годі. А навіщо мені брехати? Я так добре все пам'ятаю, ніби це було вчора. Був серпень, так жарко — справжнє пекло, кажу тобі! Я вже підстрелив з десяток куріпок і вже не треба було лазити по чагарниках.

— Хто зна!

— Не було потреби, кажу тобі. Я не такий ненажера. З мене досить і десятка куріпок.

— Сумніваюсь.

З досади, що йому не вірять, Зюмбюлев смикнув свою козлину борідку і нервово знизав плечима. В цей час чиїсь дужі руки відчинили двері. З'явився Андрій.

— Здається, тут є вільне місце, — промовив він.

Павел Папазов струсив попіл з цигарки і привітно посміхнувся.

— Хоч би й не було, ми б для тебе знайшли. Заходь, будь ласка!

Ігнат Арсов зразу скочив з свого місця, допоміг Андрію поставити чемодан у багажник, і благальним глухим тоном запропонував йому сісти біля вікна.

— Тут зручно, — сказав він. — А я не люблю сидіти біля вікна. Піду до товариша Власева. Треба обговорити деякі справи. Добраніч! — і вийшов з купе.

Андрій примостився напроти парторга, дістав цигарку і мовчки закурив.

— Дивлюсь на тебе і дивуюсь, — раптом пожвавішав Делчо Єнев. — Ти ж, здається, спортсмен, а куриш. Як же це так?

— Я давно вже не займаюсь спортом, — відповів Андрій. — Коли грав в «Академіку» — не курив.

— Буде непогано, якщо й тепер кинеш, — порадив Павел Папазов і багатозначно додав: — Тютюн інколи забиває памороки так само, як жадоба слави та сенсації.

— Може, й так! — прошепотів Делчо Єнев, але тут же поспішив погодитись. — Так, так, запаморочує голову, — сказав він і засміявся.

— Це стосується молодих людей, — з притиском промовив Папазов. — Особливо колишніх футболістів.

— Та годі тобі насміхатися! — втрутився Зюмбюлев. — У одних від тютюну, в других від вина, в третіх, — він вказав пальцем на Єнева, — від жінок; у кожного від чогось паморочиться голова. Всі ми однакові, — от що!

— Вибач, але я не піддаюсь жіночому впливу! — обурився Делчо Єнев.

— Та невже? — Зюмбюлев смикнув борідку. — А кому всміхався тільки що, перед ким крутив хвостом, як собака? Хіба я не бачив?

— Усе це дурниці! — Делчо Єнев підняв голову. — Я не такий.

— Так, так! — Зюмбюлев замовк. Але він не міг довго мовчати і, нахилившись, штовхнув Андрія в плече:

— Ти, брат, кажуть, з фантазією. А мені такого й треба. Ану, сядь ближче, я розповім тобі, як моя Тотка принесла мені одного разу живу куріпку.

— А товариш Андрєєв потім розповість тобі, як одного разу наповнив обидві кишені коштовними смарагдами, — підморгнув Делчо.

Андрій поклав цигарку в попільничку, зачинив вікно і повернувся до картографа:

— А потім ти розкажеш, як тебе викинули через вікно на вулицю. Гаразд?

Делчо Єнев зблід і прихилився до спинки дивана.

— Вибач, я пожартував! — промовив він.

Андрій якийсь час постояв мовчки. Обличчя в нього було спокійне, в куточках уст затаїлась сумна посмішка.

— І я пожартував, — сказав він. — Ти даремно злякався.

В купе стало тихо, чути було тільки ритмічний стукіт коліс. За вікном поблискували в клубах паровозного диму іскри і зразу ж зникали в нічній темряві.