Коштовний камінь - Андрій Гуляшки

Бай Дімо пішов до млина, і ми лишились самі.

Вона прибрала з столу, зібрала крихти і побігла до курника навідатись до квочки.

— А тепер покажу тобі кіз, — сказала дівчина. — Тільки почекай, поки почищу трохи квасолі. Тільки дві жменьки. — Вона винесла тарілку, в якій біліла купка квасолі, поставила на коліна і почала чистити.

— Поставлю квасолю варитись, а потім виведу кіз. На диво смирні.

Я зовсім не цікавився її козами, але сказав:

— Справді? Дуже радий!

І щоб хоч що-небудь робити, простягнув руку і почав перемішувати квасолю.

Вона мовчала і раптом розсміялась:

— Що ж ти робиш? — спитала. — Вже почищену квасолю змішуєш з сміттям? Хіба ж так треба?

Зрештою ми перебрали квасолю. Дівчина висипала її в пузате горнятко, прилаштувала на триніжку і присіла, щоб розвести вогонь.

«Чому я не художник! — засумував я. — Який сюжет для побутової картини!» Мені було соромно. Стою поруч дівчини і навіть пальцем не поворухну, щоб допомогти їй. Хіба так повинен поводитись хлопець?

Мені було соромно, але ж я ніколи не мав нахилу до господарювання… І не через те, що лінувався, а так просто — не діставав задоволення від роботи. Це — питання смаку, характеру, якщо хочете знати, правда?

Однак ви скажете: яке має відношення все це до зеленого смарагду? А от побачите.

Наступного дня, після того, як я виявив, яка вродлива дівчина Теменужка, приїхав з міста мій однокласник Радан.

Я лежав у коші біля комори з торішньою кукурудзою і мріяв. Треба було вибирати одне з двох: або полізти високо в гори і шукати Теменужку з її козами, або ж спуститись на поле, поглянути, як працює ланка тітки Василки. Вибір був не легкий. Я розумів, що в моїй душі борються два почуття: громадське і особисте. Громадське тягло мене туди, де кипіла сільськогосподарська праця. Повірте, я щиро хотів бути серед людей, які трудяться. Шукати Теменужку так і не зважився. Що це за індивідуалізм — відвернутись від роботи і дати волю особистому почуттю! Справжній десенеміст4  ніколи не зробив би так. Десенеміст повинен перш за все віддавати перевагу громадському.

В такому стані душевного роздвоєння застав мене Радан, — мій однокласник, товариш, з яким ми сиділи за одною партою. Він приїхав погостювати до свого дядька, дуже приємного чоловіка, дільничного зубного лікаря, що виривав кутні зуби з віртуозною швидкістю.

Хоча ми з Раданом були близькими друзями, та характерами різні, як день і ніч. На відміну від мене він був поетичною натурою (у вас буде нагода переконатись у цьому). Вищий за мене на зріст, з грубим лицем (або «мужнім», як деякі висловлюються), — в моєму розумінні не красень, але в місті говорили, що дівчатам він дуже до вподоби. Що саме дівчатам подобалось у ньому, — мені не зрозуміло. Вони, певно, не мали поняття про справжню одухотворену, витончену красу.

Ми привітались, поплескали один одного по плечах, як водиться в таких випадках, після чого я запропонував йому сісти на рядно, щоб поговорити про те-се.

— Чого це ти заліз у цю сушарню? — засміявся він. — Сором! Ану, пішли, прогуляємось у гори! — Він потягнув мене за руку.

— Піти в гори — значило зустріти Теменужку. Люди, правда, працювали в полі, а ми були осторонь від них, та коли один гріх роблять двоє, він буває легшим.

Я одягнув шовкову сорочку і зачесав набік волосся.

— Чого це ти так чепуришся? — з подивом глянув на мене Радан. — Наче на побачення збираєшся.

— О, ні, — відповів я. — Як це тобі в голову прийшло? Просто шовк трохи охолоджує…

А Радан був у простих штанах, ситцьовій барвистій сорочці, досить-таки вилинялій на сонці, і в тапочках на босу ногу. Я спитав його навмання, аби відвернути увагу від себе:

— До батька ходив? Як поживає?

— Старий? Прекрасно! Він у розквіті сил. Призначили начальником найважчої ділянки.

Батько Радана був шахтарем. Працював у шахтах басейну «Чорне море».

— Мені хотілось у нього затриматись, — продовжував він. — Знаєш, які страховища — оті підземні комбайни? Ковтають вугілля, як цукерки. Очам своїм не віриш! Я дуже хотів лишитись, та старий уперся. «Тобі, каже, потрібні сонце, повітря, — іди попрацюй у селі, там поживи!» І коли це батьки розуміли своїх синів!

— Що ми розуміємо в агротехніці! — зітхнув я.

— О, прошу пробачення! — він показав мені свої долоні. — Бачиш? Сьогодні вранці я в'язав снопи, друже! Прямо з поїзда вискочив. Побачив поле, косарів, і серце моє не витримало. В'язати снопи — це така наука, що не треба академічних знань.

Він обняв мене за плечі і засміявся.

— Ех ти, книжна душа!

Власне, я добре знав, що це в нього книжна душа, а не в мене, але промовчав. Побачив косарів і вискочив з поїзда! Чи потрібні більші докази того, що він сприймає суспільні явища по-книжному. Я б собі ні в якому разі не дозволив робити такий літературний жест.

— Так чи інакше, але тут тобі скоро набридне, — сказав я.

— Набридне? — Він нахилився, підняв з дороги камінець, замахнувся, і камінець просвистів у повітрі. — Слухай, — говорить він мені. — Я думаю так: тільки ненормальні люди нудьгують. Саме так! Я, наприклад, ходитиму в бухгалтерію і підраховуватиму трудодні кооператорів. Або ж піду в бібліотеку впорядковувати книги. З торішнього літа знаю, яке там безладдя! Що значить — буду нудьгувати? Дурниці!

«Який романтик! — думав я. — Усе кудись біжить, летить, розривається, і для чого? Тільки галас. Неспокійна, поетична