Чужі скелети - Андрій Анатолійович Кокотюха

від серцевого нападу, чи від голоду — лише питання часу. А те, що полоненого збиралися, серед іншого, заморити голодом, не викликало жодних сумнівів. Всі харчі з льоху витягнуті. Людина або люди, які зачиняли жертву на висячий замок у льосі, все ж таки не були певні, що полонений врешті-решт не розплутає пут, нехай навіть його скрутили дротом. Отже, невідомого знали як людину або надзвичайно дужу, або — з надзвичайними здібностями. Чи принаймні уявляли такою. Тому страхувалися і перестраховувалися. Розтин, крім усього, показав: у шлунку жертви давно нічого не було. Точно не ясно, скільки людина не їла. Але тиждень — мінімум.

Знову мова про тижневий термін.

Ну ось, поволі Петриківський вимальовував портрет жертви і загальну картину злочину.

Волоцюга. Без певного місця проживання. Хронічно хворе серце, печінка в плачевному стані, шлунок зіпсований, легені типові для курця. Обминав стороною перукарні. На тілі — виразки та лишаї. На голові — всі ознаки педикульозу, вошей розвів. Щоправда, намагався вимити, є залишки спеціального засобу. Отже, цьому чоловікові або не зовсім було наплювати на себе, або він усе ж таки зважав на паразитів, загалом нехтуючи правилами особистої гігієни. Нарешті, букетик венеричних хвороб. Теж лікував, дійшли висновку експерти. Та побутовий сифіліс десь таки підчепив зовсім недавно.

Ось такого, значить, неприємного і бридкого типа все ж таки комусь знадобилося вистежити, зловити, побити, старанно зв’язати і залишити помирати від голоду або від того, від чого сам швидше загнеться, в темному підвалі чужого будинку. Видно, він не завжди був аж таким невідомим волоцюгою. Хтось знав його достатньо, аби вистежити, зловити і приректи на смерть.

Щоб учинити так із людиною, треба дуже, до болю, сліпо ненавидіти її.

Петриківський поклав висновок експертів у теку, відсунув теку на краєчок столу.

Добре, подумав він, нехай так. Відбитки пальців невідомого вже відкатали, послали запит, та щось підказувало начальникові карного розшуку — цей хід нічого не дасть. Якби було так просто встановити особу жертви за відбитками пальців, ті, хто замикав волоцюгу в льосі, неодмінно подбали би про те, аби ускладнити міліції роботу. Не всі алкоголіки, наркомани та ще й волоцюги з вошами та венеричними хворобами раніше притягувалися до кримінальної відповідальності. Тож невідомого лишили помирати з легким серцем.

Не відрубуючи пальців, не спотворюючи обличчя. Ба більше: хто б це не зробив, було переконання — жертву не шукають і не шукатимуть.

Хоча, міркував далі Петриківський, знайти могли. Неодмінно знайшли б. Рано чи пізно хтось поліз би в льох. Зрештою, важко припустити, що хазяї будинку ніколи не поткнуться до погребу. Не слід забувати: хату винайняли. На місце одних квартирантів, за логікою речей, повинні прийти інші. А ключ від льоху один, він є на загальній в’язці.

Який висновок? Ось який! Від того, як акуратно складалася поки що мозаїка, Петриківський аж не стримався і потер руки. Не можна залишати хату доти, доки не досягнута мета і жертва не померла. Бо в іншому разі нема гарантії, що наступний мешканець не вирішить із якоїсь причини зазирнути в погріб. Не можна, аби волоцюгу застали ще живим і врятували.

Таким чином, той, хто запроторив невідомого волоцюгу в льох на вірну смерть, мусив дочекатися цієї-таки смерті. Не прискорити її — саме дочекатися. Видно, в цьому вбачався якийсь особливий ритуал. Була своя задумка.

Помирати полонений міг і тиждень, і два. Весь цей час його кат мусив жити в будинку.

Залишається дізнатися, кого з мешканців Іванівна пустила на такий термін.

Петриківський звірився з переліком, написаним підприємливою сусідкою.

Ось, під номером шістнадцять: Родіон, років двадцять-двадцять п’ять, зовнішність звичайна, волосся каштанове, коротко стрижене. Звідки приїхав — не сказав. Що робив у Жашкові — не відомо. Оголошення про здачу будинку прочитав на автовокзалі. Кілька разів Іванівна бачила Родіона в місті.

Він був сам. Версія про те, що зловмисників могло бути кілька, відпадає. Іванівна, зі свого боку, запевняє: до квартиранта ніхто не приходив. Усе було тихо, ніби там його взагалі нема.

Жив із двадцятого третього травня по друге червня. Найдовше. Після нього зупинилася на кілька днів якась жіночка з дитиною. А потім Сахновський приїхав…

Довше цього Родіона в будинку ніхто не мешкав.

Все зростається.

4.

Підполковник Костюк, вислухавши начальника карного розшуку Петриківського і погодивши запропонований ним план оперативно-пошукових заходів, насправді під кінець тієї суботи намагався вирішити для себе іншу проблему. Вона була не менш важливою, ніж пошуки парубка на ім’я Родіон, який, найімовірніше, ув’язнив невідомого в чужому льосі. Вирішення цієї проблеми вимагало від начальника жашківської міліції знання всіх внутрішніх правил, за якими працюють не лише тутешні правоохоронці, а й міліція в цілому по Україні.

Підполковник Костюк ламав голову над тим, як би цього Родіона на законних підставах не шукати.

Не факт, що цього Родіона справді так звуть, міркував начальник міліції і з висоти свого досвіду мав усі підстави так думати. Той Родіон — або так званий Родіон — діяв за наперед обдуманим планом. Стосовно цього сумніву нема. Його жертва не мала домашньої адреси. Значить, треба докласти чималих зусиль та витратити досить багато часу, аби вистежити цього землянина.

Потім: Родіон — або так званий Родіон! — знімає навіть не квартиру, а цілу хату. Його дуже влаштовував такий варіант, адже він збирався не просто звести зі своєю брудною жертвою якісь тільки йому відомі порахунки, а вчинити це саме таким способом, яким учинив.

Залишити помирати з голоду в холодному погребі.

Виходить, міркував далі підполковник Костюк, цей зловмисник міг назватися жінці, в якої винайняв житло, будь-яким іменем. Просто так, для повного заплутування слідів. Адже він не сказав своїй хазяйці, звідки приїхав, для чого приїхав, чим буде заклопотаний усі ці дні в Жашкові. Вона, зі свого боку, не дуже-то й допитувалася. Проте, як видно з