Чужі скелети - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Не знаю, мені пече від солодкого. Ви ближче до діла. Коли ви почали пускати квартирантів за гроші в будинок вашої сусідки Галини Смерічки?
— Ну, як… Коли її в лікарню забрали… Гроші ж треба… їй…
— Смерічка сама дозволила вам пускати квартирантів? Тільки, Іванівно, заради Бога — хоч не брешіть! Подумайте добре, бо за подругою вашою, наскільки я вмію рахувати, сорок днів ось тільки відбули. Бога не гнівіть брехнею, гріх же…
— О, ви такий набожний стали, Олександре Гнатовичу! Давно я вас у церкві не бачила…
— Не заговорюйте зуби, бо розізлюся. Дозволяла Галина вам хату здавати чи ні?
Іванівна ще вагалася, хоча правильна відповідь читалася на її обличчі.
— Нє… — промовила нарешті. — Це я сама… І не всю хату я задавала, тільки дві кімнати…
— Решта дверей, значить, зачинялися? Іванівно, я особисто будинок оглянув! Кому здавали і за скільки?
— Я хіба знаю? Імена люди називали, а прізвища — так у мене не готель, товаришу капітан! Правильно звання назвала, не підвищили вас?
— Правильно. Поки що капітан.
— Посадите самотню пенсіонерку — точно майора дадуть!
— Не тисніть на жалість, Іванівно. Як не дійшло ще — поясню: ви два місяці незаконно здавали в оренду чуже житло. Не просто чуже — хату своєї сусідки, яка спочатку тяжко хворіла, а потім — померла. І якби племінник її не знайшовся, ви б і далі займалися цим бізнесом…
— Ой, я вас прошу, Олександре Гнатовичу! Хіба це бізнес? Сльози: сто гривень на добу…
— Ви пускали жильців подобово?
— А як? Надовго не могла. Ви тут правду кажете: племінник міг нагрянути. Давно про нього нічого не чули, але нотаріус стояв над душею — де спадкоємець, де племінник, де, де… Думаєте, йому так того Антона треба? Теж грошей не хотів утрачати, він же з таких оборудок живе…
— Знову не про те говоримо, Іванівно! Ви ж не будете зараз мені тут доводити, що це тяжко хвора Галина Смерічка зв’язала дорослого мужчину, заткнула йому рота і тримала весь цей час у своєму льосі?
— Бог з вами, товаришу капітан!
— Ось і я так не думаю. Що ж тоді виходить?
— Що виходить?
— А те виходить, — Петриківський умостився зручніше. — Жертва з'явилася в погребі за той час, коли ви пускали сюди мешканців. За сто гривень на добу. Лежить він тут, ясно, не відучора. Коли останній пожилець виїхав, до речі?
— У вівторок. Треба ж було все прибрати, Антон же озвався…
— Та-ак! Розтин покаже, від чого жертва померла і коли. Експертиза встановить приблизний час перебування мерця в погребі. Тоді стане ясно, коли його туди запхали. І вам, Іванівно, доведеться дуже добре згадувати, скільком людям ви здавали сусідчину хату в цей період і хто вони такі. Хто вони всі, до речі? Кого пускали?
Іванівна зітхнула, тоді виклично глянула на Петриківського.
— Ви думаєте, в мене пенсія велика і базар тепер хороші виторги дає? Сльози! Ну, давно на базарі кручуся. Знаю — часто люди приїздять до Жашкова у різних там справах. Комусь треба на базарі тиждень спродаватися, товар десь тримати і самому ночувати. Когось по ділу занесло, хоче кілька днів десь у нормальних умовах перебитися. Я, між іншим, Галині покійній давно говорила: чого ти бідуєш? Раз така бідося кругом — пускай квартирантів, усе копійка…
— Не хотіла?
— Не хотіла. Коли злягла, ну, тоді… Я випадково на базарі людину одну побачила — питали, де тут можна кілька днів перебути. Само собою вихопилося тоді… Ключі ж у мене є… Чоловік не особливо й торгувався… Чого — я йому їсти носила — сніданок, вечерю… Неабищо, зате не біляшами труївся. У нас на базарі, знаєте, що вже почали в біляші класти?
— Про біляші потім, Іванівно. Далі, далі про квартирантів…
— Ага, так ось: пожив чоловік, не особливо й торгувався. Запитав, чи може в разі чого знайомих своїх до мене скеровувати. Чого ж, кажу, давайте. А сама наступного дня об’яви понаписувала, мовляв, здаються кімнати. Та розклеїла в людних місцях. На базарі в основному, на автовокзалі, біля кількох кафе по центру… Чого, пішли люди…
— І гроші пішли, Іванівно.
— Та знову ви за ті гроші! Знайшли мільйонерку!
— Сто гривень на добу за весь будинок — нормально. По-божеськи, Іванівно. За два місяці — понад шість тисяч. Нічого так собі. Не дивно, що ви постаралися, аби покійницю-сусідку сюди, додому, не привозили. Я це вже знаю, Сахновський просвітив. Тепер він уже багато чому не дивується.
— О, просвітив! Де він був, коли єдина тітка помирала? Хто до неї щодня у лікарню бігав, хто обмивав, обряджав, за похорон хто платив?..
— Зі своїх грошей хіба, Іванівно? — відповідь начальник розшуку знову прочитав на її обличчі. — І не з цих, за оренду її хати виручених. Було в Галини зібрано для такого випадку, знала, що помре, про це ви теж племіннику розказали. Навіть похвалилися: ось скільки для тітки зробили, себе не жаліли!
Петриківський спересердя грюкнув кулаком по столу. Іванівна, базарна професіоналка, лише втягнула голову в плечі. Ані каяття, ані взагалі — бодай найменшого розуміння ситуації, в її очах не читалося. Запитала лиш:
— Мене посадять за це?
Начальник розшуку хотів збрехати. Та зрозумів — брехня прозвучала б надто явно.
— За це — не посадять, Іванівно. Точно не знаєте цього, мертвого?
— О, диви! — сусідка перехрестилася раз, другий, третій. — Якби я його знала чи впізнала — тоді точно б сказала, хто мені такі сюрпризи підкинув. Будьте
