Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

— Сашо, — він зітхнув. Трохи зам'явся, а потім винуватим голосом промовив: — Ти ж не ображаєшся через вчорашнє? Повір, я не бажав тебе образити. Мені так прикро...

— Про що ти? — наче я могла забути свою ганебну поразку, однак зараз головне не зробити помилки. Слід бути мудрою. — Я вже й забула давно. Все гаразд.

— Чесно? — всміхнувся він.

— Чесно, — збрехала я. — Ти теж забудь. Та й чи є що пам'ятати? Дрібниці...

— Чудово. Мені аж полегшало. Знаєш, я хвилювався... — серйозно? Я зараз знову закохалася!

— Не варто було. Не повертаймось до цієї теми. Не хочеться й згадувати про якісь непорозуміння. Ми ж в одному фан-клубі, як виявляється... — я весело підморгнула, а Женя засміявся. Що ж, контакт налагоджено. Тепер головне не перестаратися, тож решту дороги ми говорили про музику. Зустріч з партнером минула дуже вдало, так що поверталися в офіс з прекрасним настроєм.

Минуло декілька діб. На диво, вони були спокійними і тихими. Я ще ніяк не діяла, бо натхненно збирала інформацію про вподобання Жені і вигадувала різні плани. День минав на роботі, а вечір — у компанії Слави. До речі, повертатися в дім, на тебе чекають, виявилося дуже приємно. Часом ми разом готували, згадували юність, дивилися фільми, багато сміялися. Завдяки цьому мені дихалося легше, хоч на короткі проміжки часу я забувала про своє нещасне розбите серденько.

Наступала субота. А в мене визрів план. Якщо я не здатна сама дізнатися, які дівчата, який стиль одягу і характер до вподоби моєму коханому, то це може зробити лише інша дівчина. Обдумавши різні деталі, я приготувалася діяти. Та перш ніж набрати номер телефону подруги, мені на очі натрапив замислений Славко.

— Так, і що сталося? — одразу спитала я. В дану мить я сиділа на дивані в вітальні в спортивному костюмі в позі лотоса і гризла яблуко, перебираючи контакти в телефонній книзі. Друг же проходив на кухню, тож не залишився непоміченим.

— Нічого. Хочу води попити, — він явно не зрозумів мого питання. Поплескавши по дивані поруч, я жестом руки запросила його сісти і м'яко спитала:

— Це ясно. Ти якийсь ніби задуманий... невдоволений. Чому? Ліна телефонувала?

— Ні, річ не в тому. Моя колега запросила до себе на вечірку. А я...

— То йди! — не давши йому завершити, впевнено вигукнула я. — Чому ти сумніваєшся? Звісно, треба йти. Розважишся, трохи відпочинеш, забудеш про свої проблеми...

— Ти думаєш? — глянувши на мене, стиха спитав він. Здається, мої слова не потішили його.

— Я впевнена! — я ж для нього стараюся! Такий завантажений повсякчас, втомлений! Я б сама пішла з ним кудись, щоб він відпочив, але коли кличе колега, там будуть всі його друзі, всі співробітники, то це ж цікавіше. Зі мною він і так живе. Певно, вже набридла йому.

— А ти чим займешся? — глянувши на телефон, спитав він. — Не охота залишати тебе саму в вечір вихідного. Могли б, наприклад, фільм подивитися.

— Не думай про мене, розважайся! Я теж вдома не затримаюся, обіцяла Олі зустрітися. А ще в мене нарешті з'явився план, як закохати в себе Женьку, уявляєш? Славо, якщо все вийде, я буду найщасливішою людиною на світі! — вигукнула я і на радощах обійняла друга. — Ну все, я побігла. Треба збиратися... А ти йди на вечірку! Почув мене?

Мій командний тон був лише жартом, він розумів це, бо знав мене, як ніхто інший. Певно, будь-хто інший не міг би терпіти моїх вибриків...

Забігши в кімнату, я врешті набрала номер подруги і вигукнула в слухавку:

— Алло. Олю, ти вільна?... Хочу запросити тебе в кафе. Є дуже важлива розмова. Тема життя і смерті... Моїх життя і смерті! Ти прийдеш?... Чудово! Тебе забрати з дому?... Як скажеш. Тоді до зустрічі.