В обіймах привида - Анні Флейм

Себар знизує плечима та закидає ще кілька камінців, після чого обтрушує долоню від налиплого до неї піску. Піднімає на мене очі. Стискає губи в тонку лінію, наче на щось внутрішньо наважившись.

Що ж, схоже, неминучий і вельми ніяковий момент настане значно раніше, ніж я розраховувала.

— Пані Ерзебетто, гадаю, я маю вам дещо сказати…

Я здіймаю руку вгору у проханні помовчати. І цьому є причина: чути квапливі кроки та шелест сукні, наче та заплітається навколо ніг людини, що відчайдушно мчить сюди. Повірений здивовано здіймає брови, але вже за мить піднімає погляд вище і дивиться на щось поверх моєї голови. Озирнувшись, бачу одну з дівчат-покоївок. Здається, це Мітта. Або Брітта.

— Пані Ерзебетто, пане Себаре! — дівчина, відхекуючись, зупиняється на краю урвища — вище берегом. — Хутчіше до маєтку, там… Там… 

Не договоривши, дівчина сплескує руками, після чого закриває долонями обличчя і мало не падає з урвища майже в тому місці, де оступилась я. Але все ж втримує рівновагу.

— Що трапилось? — Себар спритно оминає мене та прямує до покоївки. 

Я через силу встигаю за ним — піщаний грунт стежки значно сповільнює сходження нагору.

— Привид… — схлипує дівчина і мотає головою. Подивившись на неї зблизька, я помічаю, наскільки блідою та наляканою та виглядає. А від наступних її слів моє серце пропускає удар: — Ліна побачила привида і знепритомніла.