Капітан далекого плавання - Теодор Костянтин
Недалеко за столиком якась дама істерично реготала. Під стелею плавали густі хмари тютюнового диму. Несподівано Міка промовила:
— Ти давно знаєш дядька Флоріку?
Раду чекав цього запитання і відповів навмисне ухильно:
— Ми познайомилися під час війни. Разом робили одну комерцію.
— Яку? — спитала Міка байдуже. — Ви були знайомі ще до того, як його розбив параліч?
— Звісно! Ми різали худобу і збували м'ясо на чорному ринку.
— Ніколи б не подумала, щоб ви могли займатись такою справою, — презирливо скривилась Міка.
— Чому?
— Не ображайся, але ж тут пахне шахрайством.
— Звідки тобі знати, де було в ті роки шахрайство, де ні?
— Мені не важко уявити. Дядько Флоріка був освічена людина, вчитель. Коли ти сказав про комерцію, я собі уявила інше діло, тонке, спритне, з більшим заробітком. Хоча, здається, дядько Флоріка ніколи не був ласий до грошей.
— Торгівля м'ясом давала нам чималі прибутки.
— Але ж то не чесно.
— Може й так. Твій дядько Флоріка міг займатись ще якоюсь прибутковою справою. Він був потайний, та й до грошей жадібний. Чим більше йому перепадало від комерції, тим більше він хотів загребти.
— Якщо ви разом торгували, то, мабуть, були приятелями?
— Це не обов'язково.
— Чому ж ви розлучились? Може, чогось посварилися?
— Ні, так склались обставини. Коли змінився режим, торгувати стало неможливо, і з обережності ми припинили свою комерцію.
— Ну а потім? Ви ні разу не зустрічалися? — допитувалась Міка.
— Коли у вашому будинку поселився Флоріка? — швидко спитав Раду.
— Здається, років вісім тому.
— А ми розлучились з ним уже чотирнадцять років і ні разу не шукали нагоди зустрітися. Якби він мені не прислав листа, то, їй-богу, не знав би його нової адреси.
— Ким він тобі посилав листа? Двірничкою?
— Може й нею.
— Чого ж він хотів?
— Декілька раз натякав, ніби хоче довірити мені якусь таємницю, але кожного разу переводив розмову на інше. Видно, ніяк не міг наважитись.
— Слухай, милий! А ти лукавий. Не хочеш сказати, не віриш мені. Та я не серджуся, бо це природно. Адже ми тільки-но познайомились. Пізніше, коли ми станемо справжніми друзями, ти довірятимеш мені. Це буде неодмінно, бо я почуваю, яким ти дорогим стаєш для мене.
Раду ніжно глянув на дівчину:
— Дорога моя! Мені сумно, коли ти погано думаєш про мене. Клянусь, нічого від тебе не приховую. Я тобі розповів про свого дядька, про машину. Коли я був з тобою відвертий в особистому, то чому б приховував від тебе таємницю, довірену мені тим, кого вже нема на світі? Якщо роки його не змінили, то мені зрозуміло, чому він мовчав до останньої хвилини.
— Чому? — відверто зацікавилась Міка.
— Спекулюючи, Флоріка мав кошти і, мабуть, скуповував золото, а потім десь його заховав. Скупий був жахливо. Так до останньої миті й не сказав мені про схованку. Пішов на той світ і забрав з собою таємницю. Жаль! Щонайменше сотня золотих монет десь поблискує у схованці.
Міка байдуже позіхнула:
— Яка з того золота користь? Хіба тільки дивитись, як воно блищить? Економічна міліція не дасть його сплавити.
— Я знаю, де його поміняти, щоб ніяка міліція не спіймала…
— Милий, ти вже захмелів, більше не пий. Негарно для першої нашої появи на людях.
— Я не так легко впиваюся. А те золото мені знадобилося б… Коли мене посилатимуть за кордон, я б його там…
Міка здивовано глянула на нього. Проте Раду не так легко було збити з пантелику. Ще коли йому йшов шістнадцятий рік, він знав хитрішу — Катіну, вмів розгадувати її з першого погляду.
Раду нахилився до Міки й прошепотів:
— Ти мене зрозуміла, дівчинко?
Міка злегка насупилась.
— До чого ці розмови, коли золота нема! В усякому разі, прошу тебе більше не пити. І якщо хтось запросить мене потанцювати, то ти не заперечуй. Хочу танцювати, а ти сп'янів і не зможеш.
— А от ходімо — побачиш.
— Ні, ні! Коли б ти був тверезим…
— Гаразд! Танцюй з ким хочеш.
Раду вдавано нахмурився і зиркнув спідлоба на сусідні столики. В протилежному кінці залу, в компанії двох червонопиких молодиків, сидів… Фіуреску. Видно, він щось веселе розповідав, бо ті реготали, наче навіжені. Раду помітив, що Міка теж почала поглядати в той бік. Музика заграла танго, і кавалери розійшлись поміж столиками шукати собі дам. Фіуреску, пропетлявши через усю залу, підійшов до їх столика і елегантно запросив Міку. Спочатку вони танцювали мовчки, а потім Фіуреску щось говорив, бо Міка уважно слухала і посміхалась.
— Ти зовсім розкисла, — зауважив Раду, коли вона повернулась.
— Тобі так здається. Ти питимеш коньяк чи каву?
— Тільки каву. А він таки молодець!
— Хто?
— Твій партнер. Якщо я доживу до його віку, то не те що танцювати — дивитись на дівчат соромно буде.
Міка нічого не відповіла й слухала його одним вухом. Видно, щось її хвилювало. Тим часом Фіуреску зник.
— Може, ми вже підемо? — позіхнула Міка.
— Якщо тобі набридло — ходімо! Я відвезу тебе додому.
Тітка Сабіна щедро накрила стіл, розставивши на ньому безліч тарілок із яєчнею, салом, бринзою, маслинами та домашнім варенням. Раду й Богдан швидко з тим усім впорались, хоч були стомлені безсонням. Богдан повернувся з провінції за північ, а Раду прийшов додому ще пізніше, бо Міка захотіла прогулятися пішки, помилуватися гарною ніччю.
Коли Раду розповів Богданові про Міку, той зрадів, наче мале дитя.