Капітан далекого плавання - Теодор Костянтин

досить міцна. Коли ж Раду розлучився з дружиною і вона виїхала в його рідне місто, забравши доньку, Сабіна залишилась доглядати Раду, поки той не заведе собі нову сім'ю. Чоловік тітки Сабіни потонув у Дунаї під час повені, двох синів у неї забрала війна.

Не встиг Раду переступити поріг, як тітка Сабіна сповістила:

— Тебе шукали із служби.

— Хто?

— Не знаю. Мені сказали, щоб ти зателефонував, як прийдеш додому.

Раду просили з'явитись до полковника Жолдіша.

— Дайте, тітко Сабіно, щось поїсти, та швиденько, бо я поспішаю.

— Ти завжди поспішаєш, — незадоволено пробурчала тітка Сабіна, ставлячи їжу перед Раду.

— Ви теж будете їсти?

— Я пізніше…

Поки він їв, тітка розповідала про всякі дрібниці, що чула від сусідів. Майор думав своє. Очевидно, шеф хоче дати якесь термінове доручення.

— Он за тобою вже й машина прийшла, — сповістила тітка Сабіна, глянувши у вікно.

За чверть години Раду стояв перед полковником.

— Андріяс добровільно з'явився в міліцію, — повідомив той. — Годину тому мені дали знати, що він уже дещо розповів. Здається, казав. Все-таки треба, щоб ти сам з ним поговорив.

Щоб допитати Стана Андріяса, Раду поїхав до управління міліції. Андріяс був чолов'яга років сорока п'яти, але виглядав набагато старішим, йому старили рясні зморшки та сива чуприна. Обвислі плечі, довга шия, випнутий кадик робили його немічним на вигляд. Тільки очі були жваві.

— Як твоє ім'я? — запитав.

— Стан Андріяс, народився в 1920 році. Я про все писав у заяві на ім'я начальника міліції.

— Знаю, але ти мусиш точно відповідати на мої запитання, бо протокол треба складати відповідно до вимог.

— Ясно.

— Аварія на роздоріжжі трапилась з твоєю машиною?

— Власне, то кооперативна машина, а я тільки водій.

— Як же це трапилось? Видно, ти не дуже сміливий, бо, вчинивши аварію, поспішив зникнути.

— Тоді не я вів машину. Про це теж написано в заяві.

— Відповідай так, наче ти не писав ніякої заяви.

— Я машину позичив…

— Своєму другові?

— Якому там другові? В мене саме не було грошей…

— В тебе часто виникають фінансові труднощі?

— Бувають, хоч я й стараюся вкладатись у свій заробіток. Якби не жінка, то…

— Ти одружений?

— Офіційно — ні. Але хіба це важливо?

— Звичайно, ні.

— Як я вже вам казав, мені треба було грошей, точніше, моя жінка попросила дістати для неї дві тисячі леїв. Дві тисячі при моєму заробіткові! Тут можна збожеволіти від одної згадки про таку суму.

— Нащо їй стільки?

— Просила не для себе, а для родички. Прошу вас не вдаватись у подробиці, це сімейна справа й аварія не стосується. Це було б нечемно. Прошу вас…

— Поки що підемо далі.

— Це сталося в неділю. Я пішов на матч. Грошей мав тільки на квиток та на пляшку пива. Не дуже часто мені випадає щастя відвідувати стадіон. Але тоді я пішов, щоб не чути жінчиного буркотіння за ті гроші. На стадіоні поруч сидів якийсь болільник і дуже переживав за свою улюблену команду. Бідний чоловік просто місця собі не знаходив, бо футболісти грали невправно. В мене мимоволі вихопилось: «І чого ви, пане, так переживаєте? Наче вони коли-небудь грали краще?» А він мало не поліз зі мною в бійку. Ледве вдалося його втихомирити. Правда, під кінець гри ми з ним подружили. Він мене запросив на пляшку пива, але я відмовився, бо не дуже люблю, щоб хтось мене частував. Я сам люблю когось частувати. Але той громадянин так наполягав, так запрошував, що, нарешті, я мусив погодитися. Почали ми з пива, потім скуштували дечого міцнішого й десь о дванадцятій мали чудовий настрій. Розійшлися ми з ним аж під ранок. За чаркою я розповів, де працюю, скільки заробляю, признався, що сидів у тюрмі. Подробиць не розказував, та він і не просив. А він розповів про себе — інженер-зоотехнік, працює в держгоспі під Бухарестом, але в селі йому дуже нудно, тому раз на тиждень приїздить до столиці трохи порозважатись. Оце й усе про нашу першу зустріч.

— А коли зустрілись вдруге?

— Через тиждень. Він знайшов мене на роботі й запросив до ресторану. Замовив усе, що було найкраще в меню. Під час обіду двічі натякав на якусь прикрість, що його спіткала, але мене те не цікавило. Потім спитав, чи не знаю я шофера, який би погодився за плату позичити вантажну машину всього на три години.

— Нащо? — спитав я.

— Потрібно, — сказав він, — поїхати в одне місце і залишити там машину з ключем.

Хоч я вже був напідпитку, але небезпеки в тому не бачив ніякої. Він обіцяв заплатити десять тисяч леїв, дві — авансом, а решту тоді, як машина буде в умовному місці. Я заробляю дев'ятсот леїв на місяць, а дружина втричі менше. Тому ця сума здалась мені казковою. Я погодився. Вийшовши з ресторану, він вручив мені дві тисячі, а в четвер сталася відома вам аварія.

Раду жодного разу не перебивав його, знаючи, з ким має справу. Колишній фальсифікатор хитрував.

— Хочу ще дещо тебе запитати, — нарешті заговорив Менеїле.

— Готовий відповідати зі всією щирістю.

— Добре зробиш. Знаєш з власного досвіду: брехня в нас не проходить.

— Так знаю… — зітхнув Стан.

— Ти не сказав, як прізвище того інженера.

— Ніца Полковніку. Може, воно фальшиве. Звідки мені знати?

Раду дістав дві фотографії Лучіана Фіуреску та Марчела Коруза і поклав їх на столі перед Андріясом.

— Який з них інженер?

Той ткнув пальцем на Фіуреску.

— Де ти залишав машину?

— На вулиці Нікоре… Там є огороджений