Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

— На жаль, у нас існує суворе правило не відчиняти двері тим, хто прийшов до інших квартир.

Я у захваті від вісімдесятилітніх людей, які все ще дотримуються суворих правил.

— Фру Скоу, — кажу я. — Це орхідеї. Щойно привезені літаком з Мадейри. Вони чахнуть тут на морозі.

— Це жахливо!

— Огидно, — кажу я. — Та якщо ви легенько натиснете на маленьку кнопочку, вони опиняться в теплі, там, де їм і належить бути.

Вона впускає мене.

Ліфт виглядає так, що виникає бажання просто покататися в ньому вгору і вниз разів сім-вісім, щоб натішитися маленькою плюшевою канапкою, полірованим палісандровим деревом, золотими ґратами і матовими купідонами на склі, через яке можна бачити, як трос із противагою занурюється в ту глибину, з якої ти підіймаєшся.

Двері Ельзи Любінґ зачинені. Внизу фру Скоу відчинила свої двері, щоб послухати, чи не є розповідь про орхідеї прикриттям для швидкого різдвяного зґвалтування.

У мене в кишені серед розрізнених грошових купюр і листів з другого відділу університетської бібліотеки про потребу повернути книжку лежить аркуш паперу. Його я і кидаю в щілину для листів. Потім ми з фру Скоу чекаємо.

Щілина для листів на дверях мідна, ім’я на табличці написане від руки, літери білі з сірим.

Двері відчиняються. На порозі стоїть Ельза Любінґ.

Вона не поспішаючи вивчає мене.

— Так, — каже вона нарешті, — ну й настирливі ж ви.

Вона відходить убік. Я проходжу повз неї. До квартири.

Її кольори — це кольори будинку. Поліроване срібло і свіжі вершки. Вона дуже високого зросту, понад метр вісімдесят, на ній довге, просте біле плаття. Її волосся укладене в зачіску, і кілька окремих пасом спадають каскадом блискучого металу на щоки. Ніякої косметики, ніяких парфумів і ніяких прикрас, окрім срібного хрестика, що висить на шиї.

Янгол. З тих, кому можна доручити охороняти що-небудь з вогненним мечем.

Вона дивиться на лист, який я кинула через двері. Це повідомлення Юліані про виділення їй пенсії.

— Це лист, — каже вона, — я чудово пам’ятаю.

На стіні висить картина. З неба на землю спускається потік довгобородих старців, годованих немовлят, фруктів, рогів достатку, сердець, якорів, королівських корон, гармат, а також текст, який, коли знаєш латину, можна прочитати. Ця картина — єдиний тут предмет розкоші. Окрім неї в кімнаті є білі стіни, паркетна підлога з вовняним килимом, дубовий стіл, низький маленький столик, кілька стільців з високими спинками, диван, високий книжковий стелаж і розп’яття.

Більше нічого й не потрібно. Бо тут є щось інше. Тут є краєвид, яким можна милуватися, тільки якщо ти льотчик, і який можна витерплювати, тільки якщо ти не страждаєш від запаморочення. Здається, що квартира складається всього лише з однієї дуже великої і світлої кімнати. З боку балкона — скляна стіна на всю кімнату. Через неї видно весь Фредеріксберґ, Беллахой і вдалині Хойє Гладсаксе. Через неї проникає таке саме біле, як коли б ми були на вулиці, зимове ранкове світло. З іншого боку велике вікно. Через нього за нескінченними рядами дахів видно вежі Копенгагена. Стоячи високо над містом, немов у скляному дзвоні, ми з Ельзою Любінґ намагаємося оцінити одна одну.

Вона пропонує мені вішак для шуби. Мимоволі я скидаю і взуття. Щось у цій кімнаті говорить мені, що це треба зробити. Ми сідаємо на стільці з високими спинками.

— У цей час, — каже вона, — я звичайно молюся.

Вона говорить це з такою природністю, неначе мова йде про виконання комплексу фізичних вправ Товариства по боротьбі з хворобами серця.

— Отже ви, самі того не знаючи, вибрали непідходящий момент.

— Я побачила ваше ім’я в листі і знайшла вашу адресу в телефонній книзі.

Вона знову дивиться на аркуш паперу. Потім вона знімає вузькі, з товстими скельцями окуляри для читання.

— Яка трагедія. А надто для дитини. Поряд з дитиною мають бути і мати, і батько. Це одна з практичних основ святості шлюбу.

— Пан Любінґ був би радий це чути.

Якщо її чоловік помер, я нікого не ображаю таким формулюванням. Коли ж він живий, це вишуканий комплімент.

— Пана Любінґа не існує, — каже вона. — Я Христова наречена.

Вона говорить це одночасно серйозно і кокетливо, неначе вони одружилися кілька років тому, їхній шлюб вдалий і обіцяє бути таким і в майбутньому.

— Але це не означає, що я не вважаю священною любов між чоловіком і жінкою. Хоча вона всього лише етап шляху. Етап, який я дозволила собі пропустити, коли можна так висловитися.

У її погляді помітне щось схоже на лукавий гумор.

— Це як перестрибнути через клас у школі.

— Або ж, — кажу я, — як одразу стати головним бухгалтером, будучи до цього простим бухгалтером у Кріолітовому товаристві.

Вона сміється низьким чоловічим сміхом.

— Дорогенька моя, — каже вона, — ви заміжня?

— Ні. Ніколи не була.

Ми стаємо ближчими. Дві дорослі жінки, котрі знають, що це таке — жити без чоловіків. Схоже, що їй це вдається краще, ніж мені.

— Хлопчик помер, — кажу я. — Чотири дні тому він упав з даху.

Вона встає і підходить до скляної стіни. Якби можна було так добре й гідно виглядати, то старіти було б саме задоволення. Я відмовляюся від цієї думки. Скільки зусиль піде хоч би на те, аби вирости на тих ЗО сантиметрів, на які вона вища за мене.

— Я бачила його одного разу, — каже вона. — Після зустрічі з ним ставало зрозуміло, чому написано, що, коли не навернетесь і не станете як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне. Я сподіваюся, що бідолашна матір знайде шлях до Бога.

— Це трапиться, тільки якщо Бога можна зустріти на дні пляшки.

Вона дивиться на мене без посмішки.

— Він скрізь. І там теж.

На початку шістдесятих християнська місія в Гренландії ще мала в собі щось від живого нерва імперіалізму. Пізніший час — і особливо авіабаза Туле своїми контейнерами порнографічних журналів, віскі й попитом на приховану проституцію — переніс нас із околиць релігії в порожнечу нерозуміння. Я перестала розуміти, як належить спілкуватися з віруючими європейцями.

— Як ви зустрілися з Ісайєю?

— У товаристві я намагалася хоч би трохи сприяти тому, щоб було більше спілкування з гренландцями. Наш кар’єр у Саккаку був, так само як і кар’єр Кріолітового товариства «Ересунн» в Івіттууті, закритим районом. Робоча сила була данською. Єдиними гренландцями, яких приймали на роботу, були прибиральники — ківфакери. З самого відкриття шахти підтримувалося суворе розділення данців та ескімосів. У цій ситуації я спробувала звернути увагу на заповідь про любов до ближнього.