Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
Футляр автобусної картки. Саму картку вийнято, тож він тепер править за рамку для фотографії. Кольорової фотографії, напевно зробленої «інстаматиком». Влітку, мабуть, у Північній Гренландії, бо джинси чоловіка заправлені в каміки. Він сидить на камені, освітлений сонцем. Він напівроздягнений, на лівій руці — великий, чорний водонепроникний годинник. Він сміється в об’єктив, і цієї миті видно, що він — кожним зубом і кожною зморшкою, викликаною сміхом, — Ісайїн батько.
Уже пізно. Але схоже, це якраз той час, коли всі ми, хто надає руху державній машині, даємо їй останній поштовх перед Різдвом, щоб заслужити ту додаткову винагороду, якою цього року буде заморожена качка і мимолітний поцілунок начальника в щічку.
Тож я розгортаю телефонну книгу. Державна прокуратура міститься на вулиці Єнса Кофода.
Я точно не знаю, що скажу Рауну. Можливо, мені просто треба розповісти, що мене не вдалося перехитрити, що я не здалася. Мені треба сказати йому: «Знаєш що, мій пупсику, я стежу за тобою, ти так і знай».
Я готова до будь-якої відповіді.
Та тільки не до тієї, яку чую.
— Тут, — каже холодний жіночий голос, — такий не працює.
Я опускаюся на стілець. Мені не лишається нічого іншого, крім як тихенько дихати в мікрофон, щоб потягнути час.
— А хто це говорить? — запитує вона.
Я збираюся покласти трубку. Але щось у її голосі мене зупиняє. У ньому звучить якась відсталість. Обмеженість і цікавість. І тут у мене раптом народжується натхнення.
— Смілла, — шепочу я, намагаючись вкласти якомога більше солодкої вати між мною і мембраною. — Із «Сауни-клубу Смілли». У пана Рауна призначено час масажу, який він хотів би поміняти…
— Цей Раун, він невисокий і худий?
— Як дрючок, люба.
— Ходить у широкому пальті?
— Як велика халабуда.
Я чую, як у неї частішає дихання. Я знаю, що у неї в очах з’явився блиск.
— То він з відділу по боротьбі з економічними злочинами.
Тепер вона щаслива. По-своєму. Я подарувала їй прекрасну різдвяну історію для задушевних подруг до завтрашньої ранкової кави з булочками.
— Ти просто врятувала мене, — кажу я. — Коли тобі самій потрібний буде масаж…
Вона кладе трубку.
Я беру чай і підходжу до вікна. Данія — чудова країна. А поліцейські особливо чудові. І дивовижні. Вони проводжають королівських гвардійців до палацу Амалієнборґ. Вони допомагають заблудлим качатам перейти через вулицю. А коли з даху падає маленький хлопчик, то спочатку з’являються співробітники відділу підтримування громадського порядку. А потім кримінальна поліція. І нарешті до справи береться відділ Державної прокуратури, який займається економічними злочинами. Це дає певність у завтрашньому дні.
Я витягую телефонну вилку з розетки. На сьогодні я вже наговорилася по телефону. Механік на моє прохання подлубався трохи у проводці, тож я можу відключити і дверний дзвінок.
Потім я сідаю на канапу. Спочатку переді мною пропливають події сьогоднішнього дня. Я не затримуюся на них. Потім виринають спогади з дитинства, то трохи депресивні, то злегка піднесені, вони також проходять. Потім настає спокій. У цьому стані я ставлю платівку. Сиджу і плачу. Я оплакую не когось і не щось. Своє життя я до певної міри сама собі створила, і я не хочу його змінювати. Я плачу, тому що є у Всесвіті така краса, як скрипковий концерт Брамса у виконанні Кремера.
9
Згідно з однією науковою теорією, можна бути цілком упевненим в існуванні тільки того, що ти сам спізнав на власному досвіді. У такому разі, напевно, дуже небагато людей можуть бути цілком упевнені в тому, що Готхопсвай існує о п’ятій годині ранку. Вікна, в усякому разі, темні й порожні, вулиці безлюдні, а в автобусі номер два немає нікого, крім шофера та мене.
П’ята година ранку — це якийсь особливий час. Неначе сон досягає дна. Стадія сновидінь закінчується, наближаючи сплячих до усвідомлення того, що далі так тривати не може. Люди в цей час беззахисні, як немовлята. У цей час виходять на полювання великі звірі, у цей час поліція виписує штрафні квитанції за прострочений час стоянки автомобілів.
І в цей час я сідаю на «двійку» і їду до Бренсхоя, на вулицю Каббелаєвай, що біля парку Уттерслев Мосе, щоб зробити візит судово-медичному експертові Лаґерманну — з прізвищем «як сорт локриці», — так він мені відрекомендувався.
Він упізнав мій голос по телефону ще до того, як я встигла назвати себе, і швидко призначив час: «О пів на сьому, — сказав він, — зможете?»
І я приходжу близько шостої. Люди вибудовують своє життя за допомогою часу. Якщо його трохи змінити, завжди трапляється щось, що наводить на роздуми.
Вулиця Каббелаєвай поринула в темряву. Будинки темні. Уттерслев Мосе в кінці вулиці теж у пітьмі. Дуже холодно, тротуар став світло-сірим від інею, машини біля будинків покриті виблискуючим білим хутром. Цікаво поглянути на заспане обличчя судмедексперта.
Тільки в одному будинку вікна освітлені. Не просто освітлені — ілюміновані, а за ними рухаються фігури, неначе тут з учорашнього вечора йде придворний бал, який досі не закінчився. Я дзвоню в двері. Смілла, добра фея, останній гість перед світанком.
Двері відчиняють п’ятеро людей, і роблять вони це всі разом, одночасно застряючи в дверях. П’ятеро дітей різного розміру. А всередині будинку видніють ще діти. Вони вдягнені для вилазки, в лижних черевиках і з рюкзаками, тож руки у них вільні для бійки. У всіх молочно-біла шкіра, ластовинки, з-під зимових шапок виглядає мідно-руде волосся, вони оточені аурою гіперактивного вандалізму.
Серед них стоїть жінка з такими самими, як у дітей, волоссям і шкірою, але її зріст, плечі і спина якраз для американського футболу. За нею маячить судово-медичний експерт.
Він на півметра нижчий за свою дружину. Він повністю одягнений, у нього почервонілі повіки і збуджений вигляд.
Він і бровою не повів, побачивши мене. Він нахиляє голову, і ми насилу прокладаємо собі шлях крізь галас та кілька кімнат, які виглядають так, ніби тут пройшли дика орда й переселення народів, які на додачу до цього, повертаючись, знову сюди заглянули, потім ми йдемо через кухню, де приготовлені бутерброди на цілий полк,
