Адлер. Кохати, щоб вижити - Катерина Мединська

Йому була відома причина такої неадекватної реакції на відсутність світла у закритому просторі. Психологи пояснювали подібні панічні тривоги, що охоплюють людину у темряві, страхом смерті, що активізується у вечірній час.

Енцо справді дуже боявся темряви, але намагався впоратися зі своїм страхом. Його навчили, що необхідно розслабитися і постаратися заблокувати негативні емоції з приводу відсутності світла, адже для Енцо самоконтроль психічної та фізичної свідомості був надважливим. Він мучив себе щоночі, засинаючи в непроглядній темряві. Але цієї ночі бажання включити нічну лампу виявилося непереборним.

Біяджі якраз потягнувся до столика, коли відчув, як хтось так міцно затис йому рота рукою, що він став задихатися. Тоді він зробив слабку спробу підскочити, щоб звільнитися від сталевих лещат, але нападник, притиснувши його груди коліном, перехопив обидві руки. Потім чиясь сильна рука стиснула між щелепами рота, змушуючи широко відкрити його. Після недовгого опору Енцо здався, і в його рота засунули щось велике, схоже на гумовий м'яч.

Кілька довгих секунд нічого не відбувалося, і Біяджі здивовано витріщив очі, намагаючись зрозуміти, що відбувається, і хто ж той сміливець, який прийшов за ним, з легкістю пройшов його особисту охорону.

Енцо дуже розгнівався на ідіотів, які бездарно віддали його в руки вбивці. Вперше у своєму житті він так сильно злякався. Хоч він і знищив безліч людей, але завжди боявся смерті. Щоразу, коли він спостерігав чиїсь передсмертні судоми, його обурювала думка, що щось подібне могло б колись статися і з ним самим.

Біяджі не хотів помирати, тому, видавши гучний стогін, він зібрався з силами і почав вириватися з рук свого душогуба. Але його сила була непорівнянна з силою нападаючого. До того ж той сів на нього верхи і з усієї сили вдавив його тіло в матрац, одночасно притиснувши долонею рота та носа. Опинившись повністю знерухомленим в «сталевих» обіймах свого вбивці, Енцо раптом усвідомив, що йому настав кінець. Він несамовито засмикався, відчуваючи, що не вистачає повітря в легенях. Гаряча волога потекла його ногами, і він зрозумів, що мочиться під себе. Туман почав обволікати його свідомість, ще трохи – і він помре.

Та раптом страшне катування припинилося, і мучитель відсторонився. Жадібно втягуючи повітря носом, Енцо хапався руками за власне горло, зведене судомою. Ніколи раніше він не відчував такої жахливої ​​паніки і вперше у житті щиро і старанно молився Богові про спасіння свого життя.

Енцо почув клацання вимикача ліжкового світильника. Лампочка спалахнула, і в кімнаті стало досить ясно, щоб розглянути обличчя Еріка – воно було спотворене гримасою, якою не можна було дати визначення. Злий та сконцентрований Адлер спокійно стояв перед ним, ніби ще хвилину тому у нього не було нападу агресії. Енцо не можна було обдурити зовнішнім виглядом. Він бачив безжальні очі молодого вбивці і всерйоз боявся, що Ерік вирішить завершити розпочате.

– Я спитаю всього один раз, і якщо я вважаю відповідь брехнею, то зроблю тобі дуже боляче, – грубим безжальним тоном промовив Ерік.

Енцо не знав, що саме так розлютило Адлера, але сприйнявши його попередження всерйоз.

– Де Тіна? Куди ви її сховали выд мене? – Ерік подав йому знак, що він може витягти з рота кляп.

Енцо якось впорався із завданням, бо його руки тремтіли від слабкості.

– Ти робиш величезну помилку, вважаючи мене причетним до її викрадення… – почав Енцо.

– Краще не зли мене, Біяджі. Досить пудрити мені мізки! Сам знаєш, що за бажання я можу вбити тобі прямо зараз. Все зійде мені з рук, і не смій переконувати мене у протилежному, – сухо заявив Ерік.

Енцо скривився, помасажував шию, що затекла. Що тут скажеш, здається, Адлер зрозумів, що до чого набагато швидше, ніж усі того чекали.

– Ми не причетні до цього, повір. Більше того, я хотів захистити дівчину, але не встиг.

Адлер, наче чорна хмара, навис над ним – таке було відчуття Енцо.

– Говори! – закричав Ерік, бажаючи знати, що трапилося з Тіною.

У цей момент його погляд здавався диким, майже божевільним. Енцо втратив колишню безстрашність і не міг наважитися заговорити. Йому було важко дихати та говорити, а ще страшніше було вимовити правду, яка могла розлютити Адлера ще більше.

– Герард… – нерішуче промовив Єнцо. – Ми знайшли її тіло сьогодні вранці.

Погляд Адлера стало страшнішим за саму смерть. Енцо, дивлячись на нього, злякався так, як не лякався ніколи у житті. Злякався, що Ерік у припадку люті кинеться його душити.

– Я не вірю… – обурено видихнувши Адлер.

– Він вислідив її. Перебивши твоїх людей. Це все він зробив! – Запевнив Енцо, радіючи тому, що не причетний до вбивства, інакше участь його була б псмертельною. – Я хочу, щоб ти знав, що цей виродок заплатив за те, що зробив із дівчинкою. Його більше немає.

Енцо швидко зрозумів, що зараз саме час переконати Адлера у смерті дівчини, хоча, можливо, вона все ще була жива. Обставити її смерть буде простіше. Острижене волосся, яке воно знайшли у бункері, послужить справі. Будь-яка експертиза підтвердить його слова і допоможе переконати Адлера, якщо той буде сумніватися. А дівчину все одно знайдуть і завершать справу.

– Ми ж на твоєму боці, Еріку! – переконливо промовив Єнцо.