Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

задля цього він зібрав нас у кабінеті і попередив, що попечитель любить приїжджати несподівано і щоб кожен з нас узяв це собі до уваги. Через це ніхто його не зустрічав при в'їзді до міста, а я міг не турбуватися, що пропущу врочисту хвилину. І справді, карета Матневського-Шашкіна підкотила до ганку Ковнірчукового будинку точнісінько тоді, коли й сподівався директор, князь вийшов з карети і трохи пройшовся, розминаючи ноги. Ковнірчук вискочив на ганок простоволосий, радісно сяючи очицями, він був все-таки в мундирі, хоч і не в парадному; зробив таке здивовано-щасливе обличчя, коли уздрів попечителя, що навіть мені на хвильку стало радісно. Відтак кинувся цілувати князю руку, що вчинити йому Матневський-Шашкін не дозволив, а розкрив щиродушні обійми, й Ковнірчук потонув у тих обіймах, заридавши від зворушення. Князь, правда, досить швидко відсторонив його від себе, милостиво поплескав Ковнірчука по плечах, і той, дивно згинаючись і звиваючись, повів його просто в розхилені двері, причому тримав на обличчі чемний, улесливий вишкір, руки його злітали й падали, він щось торохкотів про приємну несподіванку, заодно вибачаючись, що він не в парадному мундирі. Водночас не забув зголосити про свою радість та щастя і про те, що його молитви справдилися, а бог милостивий до нього, коли послав йому таку щасливу несподіванку. Це було розіграно з такою безпосередньою щирістю, що навіть я був готовий повірити, що все тут діється від щирого серця, а в попечителя мимовільно з'явився доброзичливий усміх, що увіч виявляло добрий настрій його світлості, як і те, що він цілком задоволений грою свого підлеглого.

– Ну, ну! – сказав він поблажливо, – ви ж знаєте, що я полюбив вас, як брата во Христі. Отож мені й захотілося поглянути на дім ваш і ваших діток.

При спомині про діток усмішка зникла з обличчя його превосходительства, а Ковнірчук характерно приклацнув пальцями, як це роблять у цирку дресирувальники тварин, і на цей сигнал моментально відчинилися двері, і з них вийшли виладнані по ранжиру, одягнені в чудові костюмчики з мереживами, троє хлопчиків, такі вимиті, зачесані й причепурені, що аж світилися. На ногах у них були однакового пошиву черевички із срібними пряжками, і така ж срібна пряжка красувалася на витому паску кожного; хлопчики теж намагалися вдавати із себе щасливих, бо всі однаково всміхалися, хоч очі їхні таки були перестрашені.

– Ось вони, мої любі дітки! – вигукнув патетично Ковнірчук. – Ану, привітайте нашого дорогого гостя, привітайте!

На те слово хлопчики стали один біля одного, тобто розвернулися шеренгою, правильно витримуючи дистанцію, і з їхніх вуст полилася прекрасна псальма. Діти співали її з таким душероздирливим смутком, що князь спинився остовпіло, і в нього на очах забриніли сльози. Він слухав спів, нахиливши набік голову, а коли хлопчики замовкли, пішов до них, розкривши обійми, і почав обнімати кожного по черзі й цілувати, слинячи щедро їм лоби.

– Оце так утішили старого! – примовляв він. – Оце так утішили!

– Прошу милостиво у мій дім! – урочисто проголосив Ковнірчук, він аж сяяв від задоволення. – Все тут, як і всі ми, безроздільно належить вам, ваша світлосте.

Я уявив, що ці слова стосуються й мене, тому розправив, як міг, плечі, й, імітуючи в ході попечителя, вплив із передпокою в коридорець, власне, продовгувату темну кімнату, із якої був хід до кожної кімнати дому. Ця кімната стала головним козирем Ковнірчука, і саме цього враження він найбільш сподівався. Посередині висів канделябр із свічками, але оскільки розігрувалося, що приїзд попечителя несподіваний, горіли тільки лампади. Всі стіни були завішені старими, дерев'яними, потемнілими від часу іконами, серед яких я упізнав і свою. В дальньому кутку кімнати влаштовано аналой, і лише там світилося кілька воскових свічечок. Від жовтого сяйва, розлитого по помешканню, все оповивалося загадковою таємничістю, лиця святих виглядали урочистими й суворими, і дивилися вони на пришельців з понурою серйозністю. Князь був ошелешений. Спершу він стояв, затамувавши подих, біля нього завмер зі святенницькою фізіономією директор гімназії – був смиренно схилений і пониклий, безмовний і упосліджений. Руки його звисали, як неживі, а вуста зробилися тонкі й сірі. Князь стояв з урочистою шанобою, очі його палали, він ступнув уперед і рушив до аналою, де впав із грубим стукотом на коліна і почав класти на себе хрести, молитися й бити до землі поклони. На пристойній відстані від нього так само важко гупнув коліньми об підлогу Ковнірчук, а вже за ним троє хлопців. Всі зашепотіли, вряди-годи хрестячись і б'ючи поклони, а я подивувався, як доладно й безпохибно все було упоряджено; певне, з Ковнірчука міг би вийти немалий актор. Більше того, хлопці наче забули, що вони діти католицької віри – на їхнє навчання було покладено немало старання, в їхній поведінці не було нічого, що б суперечило, що це не діти смиренного святенника.

– Ви, Венедикте Іполитовичу, чарівник, – сказав зворушено князь, перемолившись і ставши на рівні. – Вельми потішили ви мені душу. Багато бачив домів, а такого, як ваш, не доводилося.

Він пішов уздовж стін, оглядаючи і справді непогану колекцію ікон, тоді як Ковнірчук нечутно ступав слідом і говорив тонким, покірливим голоском:

– Я маю свій спосіб спілкуватися з іконами. З ними треба входити в розмову, як з людиною, а може, навіть тонше. Зрештою, то має бути розмова не вуст, а душі, серця, всього єства. Не має значення, чи добрий на ній живопис, а має значення тільки внутрішня закладеність, тобто відчуття присутності вишньої сили, схованої у барвах та лініях. Але чи мені вам це казати?

Ці слова я вже чув. Так само говорив він і мені перед тим, як уперше завітати до Охоцької. Ну що ж, урок він затвердив добре.

– Слушно ви кажете, – тихо озвався попечитель. – Я вас розумію і співчуваю вам. На жаль, серед директорів гімназій не багато таких, як ви. Богові угодне наше самоприниження.

Він обійшов усі ікони, біля кожної не лінуючись перехреститися, а коли огляд закінчився, розвернувся на закаблуках.

– Ану, хлопчики, – сказав військовим голосом. – Заспівайте мені ще раз тої псальми. Хочу послухати, як звучить вона в цьому боговгодному місці.

Ковнірчук повів очима, і хлопці миттю стали, витримуючи дистанцію. І знову зазвучав ніжний, зворушливий спів, діти співали, аж навшпиньки стаючи, замилувано посхилявши голови і зорячи сумними, блискучими очима, з яких от-от мали бризнути сльози. Зрештою, у найменшого ті сльози вже бриніли на віях, і це було так зворушливо, що князь витяг сліпучо-білого носовичка і втирав ліве око, а я дивився на це дійство не без