Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

полечу, навіки покинувши цей світ. Холодний піт покрив мені тіло, і я почав відступати від рокового місця, бо й крик уже сидів мені в горлі забитим кілком, він відбився б від цих скель і роздвоївся б. Я почав лякатися невідомого, і тіло моє від того затремтіло. Не про Міхневича я думав і не двобою з ним лякався; я злякався тиші й рогатого звіра, котрий зирнув на мене з кам'яної долини; я злякався, що справді стану птахом, що доля моя – залишити цей дивний ліс людей і полинути в пошуках вирію, покинувши в цьому світі тільки тінь себе, яка відтепер безприкаяно блукатиме, непокоїтиме і штовхатиме на лихі вчинки людей. Через цей страх я задкував і задкував. І ось тут, перед видимим лицем своєї смерті – звіра, що пильно дивився на мене з кам'яної ущелини, я раптом зрозумів, що всіх оцих людей, описаних мною в цій «Чорній книзі», я починаю жаліти, причому жаль мій якийсь розпачливий: кожен з них по-своєму нещасний, і я з усіма. Знав, що це фатальні думки, що нашептав їх мені отой сірий звір, який хотів перетворити мене в птаха, а потім пожерти; я раптом подумав, що і я в цьому світі анітрохи не ліпший від тих, кому так самовпевнено себе протиставляв. В цю урочу хвилину ще одна істина хльоснула мене, наче батогом: в цьому лісі людей ніколи й нікого я не любив!

Я відступав у глибину соснового гаю, глибше й глибше, як птах, перед яким стоїть із рушницею мисливець. Він уже націлився, вже готовий натиснути на гачок, і я знаю, що наступної хвилини обійме мене вогонь, і я запалаю в цьому лісі, як багаття, щоб перетворитися потім у малу жменьку попелу. І розсіє той попіл вітер, і це буде ще одним перетворенням у птаха, бо треба буде мені летіти й шукати свого вирію, який хтозна, чи існує на цій землі. Хтозна, чи існує він і поза цією землею, а коли так, треба щось удіяти з тим мисливцем, котрий готує супроти мене вогонь.

Я пережив усе надто гостро, і це дивно подіяло на мене. Досі, коли мене полишала невидима частина мого єства, хапаючись іти на звіди, я був холодною оболонкою, не людиною, а її футляром – чітко виконував усе, що належало за суспільним становищем, тобто перетворювавсь у такого собі сухаря, в якого ні думок, ні почуттів, а тільки незмінне почуття обов'язку. Здається, я тоді западав у своєрідну сплячку, у стан тривалої прострації і лише коли поверталася до мене моя невидима половина, знову відчував себе здатним мислити й відчувати. Я пізнав у собі щось третє, яке народжувалось у мені, мов трава весною. Воно розпускало по мені корені і вибивало пагони. Туга моя від такого перетворення й повела мене на цю прогулянку до Голови Чацького, і принесла мені ці кілька одкровень, які мене потрясли. Я йшов, гребучи ногами мокру глицю, і мене обсівав сніг. Мене й ці сосни наді мною, що вже не шуміли, а мовчки здригалися, просіюючи крізь себе білий кристалічний холод. Весь світ навколо заповнювався білими мухами, я виставив перед себе долоню і з печальною мукою розглядав, як тануть чисті, дивовижно прекрасні мережки. Вони були збудовані так правильно, з такою незбагненною довершеністю, що сльози розчулення постали в мене в очах. Невже є рація в такій дивовижній досконалості форми, коли доля їхня – злетіти з неба й безшелесне розтанути? Я зирнув у небо, наповнене летючими білими цятками, й відчув і себе деревом у цьому лісі, котре, як усе в цьому світі, тягнеться до неба й обмацує гіллям сірий, але зовсім не мертвий простір.

Наступного дня я учинив несподіване і для самого мене, Йшов коридором гімназії з тою-таки непроникною поважністю, що й завжди, коли ж погляд мій упав на учня шостого класу Барановського. Він самотньо стояв біля вікна, одягнений у полатану форму, і обличчя мав аж синє: худе, випите й виснажене. Я знав, що це сирота якогось чиновника, бідний і загнаний нуждою, несміливий, але дуже здібний. Якась незвідана сила примусила мене зупинитися біля учня, і я побачив, як злякано він затремтів. Але на моє обличчя лягла погідна усмішка, а голос мій промовив до нього так тепло й по-приятельському, що учень скинув на мене зчудовані очі і, певне, не міг прийти до тями від здивування. Я ж розпитував у нього про родину, на що Барановський тихим голосом оповів: його мати зараз хворіє, а в нього кілька молодших братів та сестер. На моє запитання, чим же годується їхня родина, він відповів, що основний годувальник – він-таки, а заробляє репетиціями.

– Ви здібний, слухняний і старатливий учень, – сказав я. – Коли матимете вільний час, зайдіть якось до мене на чай.

Я вимовив ці слова, люб'язно кивнув і відійшов, принагідно зауваживши, що нашу розмову помітило кільканадцятеро пильних очей. Заходячи в учительську, я зирнув у той бік, де стояв Барановський, і побачив, що до нього підійшло кілька гімназистів, певне, розпитуючи про нашу балачку, – досі я з жодним учнем у приватні розмови не вступав. Більше того, я був ворог панібратства між учнями й учителями, слушно вважаючи, що залізна стіна між партами й кафедрою – запорука доброї дисципліни й належного виховання, адже світ розділено не тільки на чоловіків та жінок, є в нім третя іпостась – це світ дітей. Вся педагогічна наука, зрештою, зводиться до двох постулатів: якомога локалізувати ворожість тих, кому судилося заміщати нас у житті, і витворити відтак з них своє подобенство – завдання, яке витікає з першого і є хитромудрою помстою тим нашим наступникам; вони переймають не тільки всі наші добрі риси, але – передусім – болячки, через що і в свою чергу мають підстави ставитися згодом так само вже до свого підростаючого покоління. Так міркував я раніше, ще не бувши ослаблений тією тугою, яка несподівано загніздилась у мені, коли ще відчувався у світі певно й самонадіяно – саме тоді я проголосив перед учителями промову на цю тему; одні зі мною тоді згодилися, а інші – ні. І от сьогодні я незвідь-чому порушив цей цілком логічний припис і пішов від Барановського з дивним почуттям: ганив себе за таку невідповідну собі крихкотілість і, з другого боку відчував якесь особливе, я б сказав, тихе задоволення, яке, очевидно, приніс із вчорашньої, трохи незвичайної прогулянки. Коли ж повертався додому, перше перемогло