Чотири сезони - Стівен Кінг

— О ні, я не можу…

— Ви хочете застосувати метод дихання чи бажаєте потрапити до рук костоправам, які вирішать, що ви божевільна, і дадуть вам наркоз, коли ви почнете дихати «локомотивом»?

Вона ледь помітно всміхнулася.

— Гаразд. Переконали.

Та поки осінь простувала своїм шляхом, і різники на Третій авеню вже рекламували свої ціни за фунт м’яса «молодих соковитих бичків», мені ставало дедалі більш зрозуміло, що душа в Сандри Стенсфілд не на місці. Її справді попросили покинути помешкання, де вона квартирувала, коли я з нею познайомився, тож вона переїхала у Вілідж. Але це (хоч щось) обернулося їй на користь. Вона собі навіть роботу знайшла. Сліпа жінка, що мала доволі непоганий прибуток, найняла її, щоб приходила двічі на тиждень, виконувала неважку роботу по господарству, а потім читала їй твори Джин Стратон-Портер і Перл Бак[175]. Сандра розквітла, її щічки порожевіли, як буває з більшістю здорових жінок в останньому триместрі вагітності. Але на обличчі лежала тінь. Я розмовляв з нею, і часом вона відповідала з затримкою… а одного разу, коли не відповіла зовсім, я підвів очі від записів, які робив, і побачив, що вона дивним, сонним поглядом роздивляється ту фотографію в рамці біля мого диплома. Мене знову пробрав мороз… а її відповідь, що не мала жодного зв’язку з моїм запитанням, анітрохи не заспокоїла.

— Докторе Маккерон, у мене є таке передчуття… іноді воно дуже сильне… що я приречена.

Дурне мелодраматичне слово! А проте, джентльмени, у мене з вуст готова була зірватися відповідь. «Так, я теж це відчуваю». Я, певна річ, прикусив язика. Лікарю, який вимовляє такі слова, слід негайно зібрати інструменти й книги з медицини, виставити їх на продаж і задуматись про кар’єру сантехніка чи тесляра.

Натомість я сказав їй, що вона не перша вагітна жінка, яку навідують такі думки, і, авжеж, не остання. Сказав, що ці погані передчуття — така поширена річ, що лікарі навіть назву їм насмішкувату вигадали. «Синдром Долини смертної тіні». Здається, я вже про нього сьогодні згадував.

Міс Стенсфілд дуже серйозно кивнула. Я пам’ятаю, який молодий вигляд вона мала того дня і яким великим видавалося її черево.

— Я про це знаю. Відчувала таке. Але то інше, воно відрізняється від цього передчуття. А це наче… наче щось загрозливе над тобою нависає. Не знаю, як краще сказати. Наче й дурниця, а позбутися не можу.

— Постарайтеся, — порадив я. — Це шкідливо для…

Але вона вже не слухала мене. Знову розглядала ту фотографію.

— Хто це?

— Емлін Маккерон, — невдало пожартував я. Вийшло дуже непереконливо. — До Громадянської війни, коли ще молодий був.

— Ні, вас я впізнала, певна річ. Та жінка. Хто це?

— Її звали Гаррієт Вайт, — відповів я, а сам подумав: «Її обличчя буде першим, що ви побачите, коли прийдете народжувати дитину. — І знову моїм тілом пробіг той непроханий дрож: страхітливий, безформний, морозний. — Її кам’яне обличчя».

— А що написано на підніжжі статуї? — спитала вона. Очі в неї були сонні, немовби вона поринула в гіпнотичний транс.

— Не знаю, — збрехав я. — Розмовна латина в мене так собі.

Тієї ночі мені наснився найстрашніший кошмар за все моє життя. Я пробудився, тремтячи від невимовного жаху. Якби я був одружений, то налякав би свою сердешну дружину до смерті.

У своєму сні я відчинив двері консультаційної й побачив, що там стоїть Сандра Стенсфілд. На ній були коричневі туфлі на підборах, ошатна біла лляна сукня з коричневою облямівкою і той вже трохи немодний «клош». Але капелюшок був на рівні грудей, бо голову вона тримала в руках. На білому льоні скипілася смугами кров. Вона била струменем із шиї й забризкувала стелю.

А тоді повіки затріпотіли, ті чудесні горіхові очі розплющилися, і вона втупилася поглядом мені у вічі.

— Приречена, — сказала мені голова. — Приречена. Я приречена. Нема спасіння без страждань. Дешева магія, а втім, це все, що в нас є.

І я з криком прокинувся.

Настало десяте грудня, день, коли, за моїми розрахунками, вона повинна була народжувати. Але дитина не поспішала. Сімнадцятого грудня я її оглянув і висловив припущення, що майже напевно пологи відбудуться в тисяча дев’ятсот тридцять п’ятому, однак до Різдва дитина (хлопчик то чи дівчинка) не народиться точно. Міс Стенсфілд сприйняла це спокійно й гідно. Здавалося, що вона скинула з себе тінь, що висіла над нею впродовж усієї тієї осені. Місіс Ґібз, та сліпа жінка, що найняла її читати вголос і виконувати неважку хатню роботу, була дуже нею задоволена — аж настільки, щоб розказати своїм подругам про хоробру юну вдовицю, яка, попри нещодавню важку втрату та делікатне становище, рішуче дивилася в майбутнє з високо піднятою головою та оптимізмом. Декілька подруг сліпої жінки висловили зацікавленість у тому, щоб узяти вдову на роботу після народження дитини.

— І я ловитиму їх на слові, — сказала вона мені. — Заради дитини. Однак лише доти, доки не стану на ноги й не знайду собі щось постійне. Часом я думаю, що найгірше в усьому цьому — у всьому, що сталося, — те, що я стала інакше ставитися до людей. Інколи сама собі думаю: «Як ти можеш спати вночі, знаючи, що ввела в оману цю милу стареньку?» А потім думаю: «Якби вона знала, то показала б тобі на двері, як і решта». Так чи інакше, це брехня, і я іноді відчуваю на серці її тягар.

Того дня, перед тим як піти, вона витягла з сумочки пакуночок, загорнутий у веселенький папір, і несміливо підштовхнула його до мене поверхнею стола.

— З Різдвом вас, докторе Маккерон.

— Ну що ви, не варто було, — сказав я, відкриваючи шухляду й дістаючи звідти свій пакуночок. — Але оскільки я теж дещо маю…

Вона зачудовано подивилася на мене… і ми одночасно розсміялися. Я отримав у подарунок срібний затискач для краватки з медичним символом. А вона від мене — альбом, у якому можна було зберігати фотографії дитини. Той затискач досі в мене. Що сталося з альбомом, мені невідомо.

Я провів її до дверей, і вже