Чотири сезони - Стівен Кінг

— Я придбала це в ломбарді. За два долари. То був єдиний раз, поки триває все це жахіття, коли я соромилася й було відчуття, ніби я брудна. Хіба не дивно?

Вона відкрила коробочку й поклала на стіл, щоб я міг зазирнути всередину. Побачене мене не здивувало. Там лежала проста золота обручка.

— Просто мені це необхідно, — сказала вона. — Я зараз живу в пансіоні, який місіс Келлі неодмінно б назвала «респектабельним». Хазяйка завжди була до мене добра і приязна… однак місіс Келлі теж була добра і приязна. Я думаю, вона мене не сьогодні-завтра попросить з’їхати. А якщо я заїкнуся про ті гроші, які вже заплатила за помешкання наперед, чи про заставу для відшкодування збитків, яку вона від мене отримала, коли я вселилася, то вона розсміється мені в лице.

— Юна леді, це буде протизаконно. Існують суди й адвокати, які допоможуть вам…

— Суди — це чоловічий клуб, — рівним тоном промовила вона, — вони не схильні міняти свою лінію поведінки, щоб посприяти жінці в моєму становищі. Може, я б і змогла забрати свої гроші, а може, і ні. Хай там як, ті сорок сім доларів чи скільки там не варті всіх нервів і… і шарпанини. Я, узагалі, не хотіла про це згадувати в розмові з вами. Поки що мене ніхто не виганяв. Може, і не виженуть. Проте надалі я маю намір бути практичною.

Вона підняла голову, і її очі спалахнули.

— Я придивилася собі кімнату у Вілідж — про всяк випадок. На третьому поверсі, але чистенька, і на п’ять доларів дешевша, ніж та, де я зараз мешкаю. — Вона витягла обручку з коробочки. — Перед тим як іти дивитися з хазяйкою, я начепила оце.

Вона надягла обручку на безіменний палець лівої руки, трохи скрививши рот від огиди (про що, я думаю, сама не здогадувалася).

— Ось. Тепер я місіс Стенсфілд. Мій чоловік був водієм вантажівки, розбився на відрізку між Пітсбургом і Нью-Йорком. Дуже сумно. Зате я більше не шльондра-лахудра, і моє дитя — не байстрюк.

Вона знову глянула на мене очима, повними сліз. І я побачив, як одна сльоза не втрималася — перекотилася через край і потекла по щоці.

— Прошу вас, не треба. — Мене це засмутило, і я потягнувся через стіл, щоб узяти її за руку. Рука була холодна, дуже холодна. — Не треба, моя хороша.

Вона перевернула руку (ту саму, ліву) в моїй руці й подивилася на обручку. Осміхнулася, і та посмішка, джентльмени, була гіркою, мов жовч та оцет. І впала ще одна сльоза — єдина.

— Коли я чую циніків, котрі кажуть, що дні магії та чудес давно лишилися в минулому, докторе Маккерон, я розумію, що вони помиляються. Коли можна в ломбарді за півтора долара купити обручку, яка здатна перетворити байстрюка на шлюбну дитину, а блудницю — на пристойну жінку, що це, як не магія? Дешева магія.

— Міс Стенсфілд… Сандро, якщо дозволите… коли вам потрібна допомога, якщо я можу чимось зарадити…

Вона забрала руку. Якби я взяв її за праву замість лівої, може, цього б і не сталося. Я не був у неї закоханий, я вам уже казав, але тієї миті відчував, що можу покохати. Я був на межі. Можливо, якби я взяв її за праву руку замість тієї, на якій була облудна обручка, і якби вона дозволила потримати себе за руку трохи довше, щоб я встиг зігріти її своїм теплом, тоді я, може, б і закохався.

— Ви хороший, добрий чоловік. Ви вже й так чимало зробили для мене й моєї дитини… а ваш метод дихання — це, узагалі, набагато ліпша магія, ніж ця жахлива обручка. Адже це він вберіг мене від ув’язнення за обвинуваченням у навмисному пошкодженні майна.

Невдовзі по тому вона пішла, а я підійшов до вікна, щоб провести її поглядом по вулиці до Медисон-авеню. Господи, як же я нею захоплювався тієї миті! Така тендітна, така юна, з таким добре помітним уже животом — та все ж не було в ній ні краплини несміливості чи полохливості. Вона не дріботіла вулицею, а вільно йшла — так, ніби мала повне право займати місце на хіднику.

Коли вона зникла з мого поля зору, я повернувся до столу. Та раптом мій погляд упав на фотографію в рамці, що висіла на стіні біля мого диплома, і моїм тілом пробіг страшний безконтрольний дрож. Уся моя шкіра, навіть на лобі й тильному боці долонь, від холоду взялася сиротами. Найзадушливіший страх усього мого життя накрив мене білим саваном. Я помітив, що хапаю ротом повітря. То був момент віщого прозріння, джентльмени. Не сперечатимуся зараз, чи таке взагалі буває. Я знаю, що буває, бо зі мною це сталося. Лише одного разу — того спекотного пообіддя у вересні. І я молю Бога, щоб більше таке не повторювалося.

Ту фотографію зробила моя мати, того дня, коли я закінчив медичний факультет. На ній я стояв перед меморіальною лікарнею, тримаючи руки за спиною, і всміхався на всі тридцять два, мов дитина, якій щойно подарували цілоденний квиток на атракціони в парку Пелісейдз. Ліворуч від мене було видно статую Гаррієт Вайт. І хоч на фотографії вона була обрізана десь починаючи із середини гомілки, на ній можна було чітко роздивитися п’єдестал і той напрочуд безсердечний напис — «Нема втіхи без болю; а отже, спасіння пізнається через страждання». Саме біля підніжжя статуї першої дружини мого батька, просто під тим написом, менш ніж через чотири місяці помре Сандра Стенсфілд. Коли вона прийде в лікарню народжувати, з нею станеться безглуздий нещасливий випадок.

Тієї осені вона помітно непокоїлася через те, що народжуватиме без мене — що я поїду кудись на Різдво чи не зможу прийти за викликом. Частково її лякало те, що пологи в неї прийматиме лікар, який не зважатиме на її бажання застосувати метод дихання і натомість дасть їй нюхати газ чи зробить спінальну анестезію.

Я запевняв її, як міг. У мене не було причин їхати з міста, не було сім’ї, яку я міг відвідати на свята. Моя мати померла за два роки до того, а іншої рідні я не мав, окрім незаміжньої тітки в Каліфорнії… а їздити потягами мені не до душі, сказав я міс Стенсфілд.

— А вам буває самотньо? — спитала вона.

— Інколи. Але