Чотири сезони - Стівен Кінг
— Відважна? Не знаю, докторе. Але вона твердо знає, чого хоче. Авжеж, знає.
Минув місяць, і міс Стенсфілд вчасно з’явилася на плановий візит. Вона просто вигулькнула з того широкого дивовижного потоку людей, що плив у Нью-Йорку тоді й пливе тепер. На ній була свіжа на вигляд синя сукня, яку вона носила так, наче то був ексклюзивний, унікальний виріб, попри те, що її, вочевидь, вибрали з низки однакових на вішаку в універсальному магазині. Однак взуття не пасувало до неї за кольором. То були ті самі коричневі туфлі на підборах, які я бачив на ній минулого разу.
Я уважно її оглянув і дійшов висновку, що вагітність протікає цілковито нормально. Почувши це, вона зраділа.
— Докторе Маккерон, я знайшла пренатальні вітаміни.
— Справді? Це добре.
В її очах засяяли збитошні іскорки.
— Аптекар відраджував мене їх купувати.
— А хай мене Бог милує від тих розтирак, — сказав я, і вона захихотіла, прикривши рота долонею — так по-дитячому, просто і природно, що це обеззброювало. — Ще ніколи не стрічав аптекаря, який би не був лікарем-невдахою. І республіканцем. Пренатальні вітаміни — це новинка, тож на них дивляться з підозрою. І як, ви прийняли його пораду?
— Ні, я прийняла вашу. Бо ви мій лікар.
— Дякую.
— Не варто. — Вона глянула на мене відкритим, безпосереднім поглядом, більше не підсміюючись. — Докторе Маккерон, коли стане помітним мій живіт?
— Думаю, не раніше серпня. Або у вересні, якщо будете добирати одяг… е-е, вільний, скажімо так.
— Дякую. — Сандра взяла сумочку, але підводитися не поспішала. Мені здалося, вона хоче поговорити… однак не знає, з чого і як почати.
— Ви ходите на роботу, я правильно розумію?
Вона кивнула.
— Так, я працюю.
— Чи можу я спитати, де саме? Якщо вам не хочеться відповідати, то…
Вона розсміялася — коротко й невесело. Цей сміх різнився від того попереднього хихотіння, мов день — від ночі.
— В універсальному магазині. Де ще в цьому місті може працювати незаміжня жінка? Продаю парфуми гладким дамочкам, які намочують волосся і завивають крихітними кучериками.
— І довго ви ще збираєтеся туди ходити?
— Поки не стане впадати у вічі мій делікатний стан. Потім, напевно, мене попросять звільнитися, щоб не засмучувати гладких дамочок. Від того, що їх обслуговує вагітна жінка без обручки на пальці, їхні кучерики можуть спереляку і розпрямитися.
Зненацька її очі налилися слізьми. Губи затремтіли, і я гарячково пошукав носовичка. Але сльози так і не потекли, вона не зронила ані сльозинки. Вони бриніли в її очах, та вона покліпала повіками й прогнала їх геть. Її губи стислися…. але так само швидко й розслабилися. Ця жінка просто вирішила, що не дасть волі емоціям… і не дала. Видовище, скажу я вам, було дивовижне.
— Пробачте, — мовила вона. — Ви так добре до мене ставитеся. Я не стану платити вам за доброту своєю дуже банальною історією.
Вона підвелася, щоб іти, і я встав разом з нею.
— Я непогано вмію слухати, — сказав я. — І трохи часу в мене є. Наступний пацієнт попередив, що не прийде.
— Ні. Дякую, але ні.
— Добре, — кивнув я. — Але маю одне зауваження.
— Яке?
— Не в моїх правилах примушувати пацієнтів… будь-кого з пацієнтів… платити за послуги, перш ніж ці послуги буде надано. Я сподіваюсь, якщо ви… тобто якщо ви думаєте, що вам би хотілось… чи ви повинні… — Так я навпомацки підібрався до мовчанки.
— Докторе Маккерон, я в Нью-Йорку вже чотири роки. Від природи я ощадлива. Після серпня… чи вересня… мені доведеться жити на ту суму, яку я відклала собі на рахунок, поки не зможу повернутися на роботу. Грошей там небагато, і часом, особливо вночі, мені стає дуже страшно.
Вона невідривно дивилася на мене своїми чудесними горіховими очима.
— Я подумала, що буде ліпше… надійніше… коли я спершу заплачу за дитину. Насамперед. Тому що дитина в моїх думках посідає головне місце, а ще тому, що пізніше спокуса витратити ті гроші може стати нездоланною…
— Гаразд, — сказав я. — Але, будь ласка, пам’ятайте, що, на мій погляд, це платіж авансом. Якщо вам знадобляться ті гроші, скажіть про це.
— І знову розбурхати дракона в місіс Девідсон? — У її очах знову загорівся глузливий вогник. — Не хотілося б. Що ж, докторе…
— Ви маєте намір працювати до останнього? Скільки зможете, стільки й ходитимете на роботу?
— Так, я змушена. А що?
— Та, перш ніж ви підете, я вас трохи полякаю.
Її очі злегка розширилися.
— Не треба. Я вже й так достатньо налякана.
— Саме тому я зараз це зроблю. Сідайте, міс Стенсфілд. — А що вона не поворухнулася, далі стояла на місці, то я додав: — Будь ласка.
Вона сіла. Неохоче.
— Ви зараз у такому становищі, що вам не позаздриш. — Я прихилився до оглядового столу. — Але ви вельми гідно даєте раду своїй ситуації.
Вона розтулила рота, але я підніс руку, зупиняючи її.
— Це добре. Я вітаю вас із цим. Але мені б дуже не хотілося, щоб ви завдали шкоди своїй дитині через те, що тривожитеся за фінансовий добробут. Одна моя пацієнтка, хоч як наполегливо я її від цього відраджував, місяць за місяцем, щоб не видно було живіт, затягувала себе в корсет, шнурувала все тугіше й тугіше. То була марнославна, дурноголова, нав’язлива жінка, та й дитини тієї, я думаю, вона зовсім не хотіла. Я не поділяю багатьох тих теорій про підсвідоме, які нині так модно обговорювати за грою в маджонґ. Але якби поділяв, то сказав би, що вона принаймні підсвідомо хотіла ту дитину вбити.
— І вбила? — Її обличчя застигло.
— Ні-ні. Але дитина народилася розумово відсталою. Цілком імовірно, що така доля спіткала б її й без корсета, стверджувати протилежне я не беруся — про причини розумових вад у немовлят ми не знаємо практично