Чотири сезони - Стівен Кінг

— Так, але що сталося з дитиною? — наполягав Йогансен. І Маккерон роздратовано засміявся.

— А ви так просто не відступаєтеся, — сказав він Йогансену.

Той лише головою похитав.

— Деякі люди вчаться такими бути, на свою біду. То що було з дитиною?

— Що ж, коли вже ви так довго мене слухали, то, імовірно, розумієте, що я був певним чином зацікавлений у тому, щоб довідатися, як склалася доля дитини. В усякому разі таке в мене було відчуття. Була одна пара — молодий чоловік із дружиною. Прізвище в них було не Гаррісон, але доволі схоже. Вони жили в Мені. Своїх дітей мати не могли. Вони всиновили хлопчика й назвали його… нехай буде Джон, хороше ім’я, чи не так? Джон вас влаштує?

Він запахкав люлькою, але вона знову згасла. Краєм свідомості я розумів, що за спиною в мене стовбичить Стівенз, і знав, що десь там уже наготовані наші пальта. Невдовзі ми опустимо руки в рукави… і повернемося до своїх життів. Як сказав Маккерон, з оповідками покінчено до наступного року.

— Хлопчик, якого я прийняв того вечора, виріс і тепер очолює кафедру англійської мову в одному з двох-трьох найкращих коледжів країни, — сказав Маккерон. — Йому ще й сорока п’яти нема. Молодик. Поки ще зарано, але не за горами той день, коли він може стати президентом того вишу. Я в цьому нітрохи не сумніваюся. Він гарний, розумний і чарівний.

Одного разу я під якимось приводом пообідав із ним у приватному клубі для викладачів. Того вечора нас було четверо. Говорив я мало й тому мав змогу за ним поспостерігати. Він, джентльмени, успадкував від матері всю рішучість її вдачі…

…а ще горіхові очі.

3. Клуб

Стівенз провів нас, як завжди: простягав пальта, зичив найщасливішого Різдва, висловлював відвідувачам подяку за щедрість. Я влаштував усе так, щоб бути останнім. І Стівенз глянув на мене без найменшої тіні подиву, коли я сказав:

— У мене є одне запитання, і я хотів би його поставити, якщо ви не заперечуєте.

Він злегка осміхнувся.

— Гадаю, варто запитати, — проказав він. — Різдво — чудова пора для запитань.

Десь далі по коридору ліворуч від нас (по коридору, у який я ще ніколи не заглиблювався) гучно цокав на підлозі старовинний дзиґар, відміряючи вік усього сущого. Мої ніздрі вловлювали запах старої шкіри, змащеного олією дерева, а ще ледь чутний аромат, слабший за попередні два, — війнуло лосьйоном для гоління, яким користувався Стівенз.

— Але мушу вас попередити, — сказав він під супровід завивання вітру надворі. — Краще не ставити забагато питань. Якщо хочете приходити сюди й надалі.

— Людей виключали за те, що вони забагато розпитували? — Слово «виключати» було не зовсім точним, але воно відтворювало зміст того, що я хотів сказати.

— Ні, — відповів Стівенз. Його голос звучав незмінно тихо й чемно. — Вони просто вирішували, що краще сюди більше не приходити.

Я подивився йому в очі, відчуваючи, як по спині вгору повзе холодок — неначе велика холодна невидима долоня лягла на мій хребет. Я мимохіть згадав те глухе вогке гупання, яке чув нагорі однієї ночі, і знову (як не раз і не два перед тим) закортіло точно знати, скільки ж там нагорі насправді кімнат.

— Містере Едлі, якщо ви досі хочете про щось запитати, раджу зробити це зараз. Вечір майже добіг кінця…

— А у вас попереду ще довга подорож поїздом? — спитав я, але Стівенз лише ковзнув по мені мене байдужим оком. — Гаразд. Тут у бібліотеці є книжки, яких я більше ніде не можу знайти — ні в Публічній бібліотеці Нью-Йорка, ні в каталогах продавців антикварних книжок, до яких я звертався, ні в бібліографічних довідниках. У Маленькій залі стоїть більярдний стіл марки «Норд». Я про такого виробника ніколи не чув, тож зателефонував у Міжнародну комісію з торгових марок. Там знають два «Норди»: один виготовляє лижі для катання на перетятій місцевості, а другий — дерев’яні аксесуари для кухні. У Довгій залі стоїть музичний автомат «Сифрант». У Комісії знають «Сибург», але не «Сифрант».

— У чому полягає ваше запитання, містере Едлі?

Його голос звучав незмінно м’яко, проте в очах промайнуло щось страхітливе… ні. Якщо вже казати правду, то не лише в його очах. Той жах, що мене пронизав, раптом наситив собою всю атмосферу навколо. Рівне цок-цок із коридору ліворуч більше не йшло від маятника старого дзиґаря. То кат постукував ногою, споглядаючи, як ведуть засудженого на ешафот. Запахи олії та шкіри згіркли й тепер таїли в собі загрозу. А коли в стіни будинку знову вдарив знавіснілий вітер, мене миттєво охопила впевненість у тому, що ось зараз двері розчахнуться, а за ними виявиться не Тридцять п’ята вулиця, а божевільний ландшафт Кларка Ештона Сміта[176], де різкі силуети дерев-покручів вирізьблюватимуться на тлі безбарвного обрію, забарвленого двома сонцями у бузувірське палахкотіння червоного вогню.

О, він знав, про що я хочу запитати. Я прочитав це в його очах.

«Звідки походять усі ці речі? — збирався спитати я. — Звідки родом ви, Стівенз, я чудово знаю. Ваш акцент — не з Виміру Х[177], він суто бруклінський. Але куди ви ходите? Звідки у ваших очах той вираз безмежжя поза часом і той відбиток на обличчі? А ще, Стівенз…

…де ми ЗАРАЗ, ЦІЄЇ МИТІ?»

Але він чекав на моє запитання.

Я розтулив рота. І те питання, що зірвалося з вуст, прозвучало так:

— Там, нагорі, багато кімнат?

— О, так, сер, — пильно дивлячись мені у вічі, промовив він. — Надзвичайно багато. Людина може там загубитися. Правду кажучи, люди вже там губилися. Подеколи мені здається, що вони йдуть на багато миль уперед. Кімнати й коридори.

— А входи та виходи?

Його брови ледь помітно піднялися.

— О так. Входи та виходи. — Він чекав, але я вирішив, що вже запитав достатньо — і наблизився до самісінького краю чогось такого, що могло позбавити мене розуму.

— Дякую, Стівенз.

— Будь ласка, сер. — Він простягнув мені пальто, і я опустив руки в рукави.

— Інші історії ще будуть, правда?

— Тут, сер, завжди будуть історії.

Той вечір уже в минулому, а