Леопард - Ю. Несбе

Телефон стих. І знову задзеленчав.

Харрі рвучко схопив слухавку:

— Ні, шефе. Моя відповідь — ні. Я не беруся за цю справу.

На тому боці дроту на мить усе стихло. А потім незнайомий голос промовив:

— Це з Енергетичної компанії Осло. Пане Холе?

Харрі подумки вилаявся.

— Слухаю.

— Ви не сплатили рахунки, які ми вам висилали, й ви знехтували нашим застереженням. Я телефоную, щоб повідомити, що сьогодні о дванадцятій ми відключаємо вашу квартиру за адресою Софієсгате, п’ять, від електропостачання.

Харрі мовчав.

— Вам відновлять електропостачання, щойно на наш рахунок надійде відповідна сума.

— Яка становить?..

— Враховуючи відсотки, пеню, платню за відключення, вона становить чотирнадцять тисяч чотириста шістдесят три крони.

Тиша.

— Ви мене чуєте?

— Так, чую. Наразі я не маю таких коштів.

— Суму, якої бракує, стягнуть за рішенням суду. Сподіваємося, що температура на вулиці не сягне нижче нуля. Чи не так?

— Так, — згодився Харрі й поклав слухавку.

Сирена на вулиці залунала гучніше, а потому стихла.

Харрі знову ліг. Чверть години пролежав, заплющивши очі. Потім здався, знов одягнувся і вийшов з квартири, щоб сісти на трамвай, який прямував до Державної лікарні.

Розділ 11. Роздруківка

Прокинувшись сьогодні вранці, я знав, що знову був там. Уві сні все завжди так: ми простяглися на землі, кров юшить, а коли я повертаю голову, то бачу, що вона стоїть там і дивиться на нас. Дивиться журливо, ніби лише зараз усвідомила, хто я, викрила мене і побачила, що я не той, хто їй потрібен.

Поснідав із добрим апетитом. Читаючи телетекст: «У Фрогнер-парку у басейні для стрибків у воду знайдено тіло жінки — депутата стортингу». Сайти Інтернет-газет сповнені інформацією. Треба роздрукувати, зробити вирізку.

Незабаром на головних сторінках Інтернет-видань з’явиться ім’я. Донині так зване поліцейське розслідування було сміховинним, таким аматорським, що радше дратувало, ніж захоплювало. Але тепер вони нарешті вдадуться до усіх своїх ресурсів і припинять гратися у нишпорок, як із Боргні та Шарлоттою. Як не крути, Маріт Ульсен була депутаткою стортингу. Час їм братися за розум. Адже вже обрано наступну жертву.

Розділ 12. Місце злочину

Харрі стояв перед будівлею лікарні й палив. Небо над ним було блідо-блакитне, але місто, що простяглося під ним в улоговині між низькими пагорбами, вкривало туманом. Харрі згадав дитинство в Уппсалі, неподалік Осло, коли вони з Ейстейном прогулювали перший урок у школі й ходили до німецьких бункерів у Нурдстранні. Звідти вони спостерігали смог кольору горохового супу, який стелився над центром столиці. Але з часом смогу над Осло не стало, позаяк промислове виробництво зникло з міста, а дровами вже ніхто не топив.

Харрі розтоптав недопалок підбором.

Улав Холе мав кращий вигляд. А може, то лише інше освітлення. Він спитав, чому Харрі усміхається. Й що трапилось із вилицею.

Харрі бовкнув щось про свою незграбність, а подумки спитав себе, у якому віці стаються ці зміни, коли діти починають захищати батьків від дійсності. Років у десять, вирішив він.

— Мене навідувала твоя молодша сестра, — мовив Улав.

— Як ся має?

— Добре. Коли дізналась, що ти повернувся, сказала, що тепер мусить про тебе піклуватися. Бо вона тепер доросла. А ти — маленький.

— М-м-м. Розумниця. А як ти сьогодні?

— Добре. Чудово, справді. Гадаю, саме час покидати це місце.

Він посміхнувся, й Харрі посміхнувся у відповідь.

— А що кажуть лікарі?

Улав Холе досі всміхався:

— Багато всілякого. Побалакаймо про щось інше.

— Гаразд. Про що ти хочеш побалакати?

Улав Холе замислився.

— Хочу побалакати про неї.

Харрі кивнув. Він сидів, мовчки слухаючи, як батько й мати познайомилися. Як вони одружилися. Про те, як вона занедужала, коли Харрі був ще хлоп’ям.

— Інгрід завжди мені допомагала. Завжди. Але сама так нечасто мене потребувала. Допоки не захворіла. Часом мені здавалося, що її хвороба була мало не благословенням.

Харрі здригнувся.

— Тобто можливістю хоч якось віддячити, розумієш? І я старався. Я виконував усе, про що вона просила. — Улав пильно поглянув на сина. — Усе, Харрі, майже все.

Харрі хитнув головою.

Батько вів далі. Про Сестреня й Харрі, про те, якою розумницею росла Сестреня. І яка у Харрі була неймовірна сила волі. Як він боявся темряви, але нікому не хотів у тому зізнаватися, тож коли вони з матір’ю часом підходили до його дверей, то чули, як він або плаче, або лається на невидимих почвар. Але зайти до кімнати й втішити його батьки не могли. Адже тоді б він розлютився й вимагав, щоб вони йшли геть.

— Ти, Харрі, завжди гадав, що боротися з почварами треба лише самотужки.

Улав Холе вкотре переповів історію про те, що син ні слова не промовив, аж допоки йому не виповнилося майже п’ять років. Але коли одного дня він забалакав, слова наче самохіть полилися з нього. Розлогі, серйозні, з дорослими висловами. Вони з матір’ю гадки не мали, де він їх навчився.

— Але Сестреня має рацію, — усміхнувся батько. — Ти знову здитинився. І вже майже зовсім не розмовляєш.

— М-м-м. Ти хочеш, щоб я говорив?

Батько захитав головою:

— Ти вже краще слухай. Але на сьогодні досить. Провідай мене якось іще.

Харрі, потиснувши ліву батькову руку своєю правицею, підвівся.

— Ти не проти, якщо я поживу в Уппсалі кілька днів?

— Удячний, що ти сам запропонував. Я не хотів обтяжувати тебе, але за помешканням потрібно наглядати.

Харрі вирішив не казати, що у його власному помешканні ось-ось відключать електрику.

Батько задзеленчав у дзвоник, зайшла усміхнена медсестра, звернулася до Улава на ім’я, безневинно кокетуючи з ним. Харрі зауважив, як батько понизив голос, пояснюючи, що Харрі треба взяти ключі від будинку у валізі, зауважив, як лежачий хворий старий намагається розпушити перед жінкою пір’я. І чомусь ці намагання не видавались жалюгідними, ніби саме так і має бути.

Замість прощання батько повторив:

— Усе, про що вона просила. — І прошепотів: — Окрім одного.

Поки медсестра вела Харрі до кімнати, де зберігали речі пацієнтів, вона сказала, що з ним бажає поговорити лікар. Знайшовши ключі у валізі, Харрі постукав у двері, які показала йому медсестра.

Лікар кивнув на стілець, пропонуючи сісти. А сам відхилився на спинку крісла, склавши долоні дашком.

— Добре, що ви повернулися додому. Ми шукали вас.

— Знаю.

— Рак поширився.

Харрі кивнув. Хтось колись казав, що розростання — це найперша ознака ракових клітин.

Лікар пильно, ніби вивчаючи його, подивився