Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

З великою увагою продивляюся дані відносно Яна Тужими і Вілема Гегела. За цим і застає мене Карличек.

— У Високому ще до війни мешкали головним чином гейнлейнівці[3] — доповідає Карличек. — Будинок вісім — це жовта вілла, куплена у держави в розстрочку письменником Яном Шимаком. Він тепер більше нічого не пише, бо його тематика вже нікого не цікавить. Віллу не відвідує — там нудно, та й їздити далеко. Яну Шимаку зараз шістдесят один рік. Він постійно мешкає в Голешовіце. Три місяці тому здав віллу на півроку.

— Криштофу?

— Ні, — посміхається Карличек. Хоче знову мене здивувати. — Доктору Томану — вухо, горло, ніс. Йому сорок п'ять. Два рази на тиждень приймає вдома. Решту — в клініці. Його адреса: Сміхов, Затланська, 17.

— Ви розмовляли з ним?

— Так.

— Він знає Криштофа?

— Ні.

— Та годі вам морочити мене! Письменник Шимак здає віллу доктору Томану, її відвідує Криштоф, а Томан нічого про це не знає…

Наступного дня я залишаю Прагу. Їду сам. Мчу з великою швидкістю. По небу біжать білі баранці, воно якесь напрочуд синє, бездонне.

Обідаю у великому готелі для курортників і знову мчу. Весіннє повітря ще ледве прогрілось.

Уважно стежу за кілометровими стовпами. На сто сорок сьомому роблю хвилинну зупинку. Потім машина з'їжджає на сільський путівець. Бачу покажчик з написом: «На Високий». На всьому шляху — жодної живої душі. Та ось і Високий. Зупиняюсь. Прямо до мене суне віз, запряжений парою коней. На ньому двоє мужчин. І більше тобі — ні душі, наче весь виселок вимер.

Мені це, чесно кажучи, не подобається. Одшукую поглядом будинок вісім, пригадую, що це мусить бути жовта вілла з невеличкою вежею. І справді, бачу кроків за двісті щось схоже на неї. Ліворуч, серед приземкуватих котеджиків, бачу будівлю, до якої тягнуться телефонні дроти. Ага, ось звідки дзвонив мені Криштоф!

Ставлю машину на обочину і йду до будинку вісім. Мовчазна й запущена будівля, проте номер на ній до того яскравий, що здається тільки вчора намальованим. Гранчаста вежа височить позаду вілли. Фасад, випнутий кутом на дорогу, прикрашено високими вузькими вікнами, шибки яких потьмарились од бруду. Одно з них розбите. Зазирнути всередину можна, лише ставши на приставну драбину.

Вхід до вілли — за рогом. Широкі двостулкові двері прикрашено різьбою. Одкрити їх не так-то легко. Над входом — ще троє вікон, широкі, але надто високо од землі. У мене враження, що їх прикривають важкі штори.

Вежа, цілком вірогідно, має три поверхи. В ній сила всіляких душників та віконечок, в які могли б пролізти лише сови та голуби.

На воротях висить мідний молоток. Я калатаю ним, але дім мовчить. Бачу, що двері трохи одхилені. Одна стулка піддається і скавучить, наче собака, в якого кинули каменем. Скрегіт цей чути не лише в будинку, а, мабуть, у всьому хуторі.

Здавалося б, Давид Криштоф мусить вибігти мені назустріч, та нічого подібного не трапляється. Певно, його немає вдома. Зайшовши, я плечем причиняю двері. Скрегіт лунає ще дужче. Переді мною декілька східців. Тиша, ніби на кладовищі, яке, між іншим, нагадує весь інтер'єр. Лівою рукою торкаюся до залізних дверей, на них величезний висячий замок. В темряві коридора видно ще двоє дверей. Одні — ліворуч, другі — праворуч. Простую до тих, що ліворуч. Коли відчинив їх, одразу зрозумів, чому Давид Криштоф не стрів мене на порозі, — він лежить посеред кімнати в калюжі крові. Голова розбита. Жодної ознаки життя.

Перш за все я уважно роздивився навкруги. Права рука Криштофа простягнута в напрямку купи білого каміння. На одному камінці стоїть глиняна кварта, що з неї й досі здіймається пара. На другому — чайник. Біля каміна — великий ящик з-під вугілля, ущерть набитий всіляким мотлохом. Поряд — розкидана купа дров. У головах Криштофа валяється кочерга, схожа на гарпун. Не важко здогадатись, що саме нею його вдарили.

Навпроти дверей, крізь які я ввійшов, бачу ще одну кімнату, запнуту зеленою ширмою. Очевидно, вона веде до вежі. Підходжу до дверей і одчиняю стулку: малесенький коридорчик одразу ж за нею тягнеться до кам'яних сходів. Повертаюся до Криштофа. Стою над ним так, щоб бачити двері до вежі. Огляд приводить мене до висновку, що Криштофа вдарили з годину тому, а можливо, й хвилин за тридцять до мого приїзду. Череп у нього пробито.

Злочинець, звичайно, встиг давно втекти. А може, ще десь тут? У нього ж мусить бути якесь завдання, коли він наважився на вбивство. Отож мені не дуже приємно весь час відчувати за спиною чиюсь тінь.

Та іншого виходу нема.

Серце Криштофа ледве чути. Проте він живий. Піднімаю його з підлоги й кладу на диван. Це все, що я можу для нього зробити. Потім вирішую збігати у виселок та викликати швидку допомогу. Везти його в своїй машині — значить, добити бідолаху, йому потрібна негайна лікарська допомога.

Звичайно, все це не є наслідком звичайної бійки. Мій погляд спиняється на дверях, що крізь них я ввійшов. У шпарі стирчить ключ. Ага! Я замикаю двері і йду до вежі. Треба пересвідчитись, чи там кого нема, а потім оглянути решту будинку.

Бігцем кидаюсь сходами вгору. Переді мною невеличка кімната з доволі високою стелею. Чимось вона нагадує кабінет чиновника. Під стіною шафа з книжками. Сховатися тут ніде. Поряд — ще менша кімната, захаращена мотлохом. Там — теж нікого. З першої кімнати — знову вихід до сходинок, які ведуть у приміщення з нішею, огородженою перилами. Східці вкриті густим шаром пилу. Проте в одному місці я бачу свіжий слід — слід пальців людської руки. Отож зовсім недавно хтось піднімався вгору.

З пістолетом напоготові я збігаю рипучими сходами. Нема