Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

Зрозуміло, що мені не хочеться дістати удар по голові, тим більше кочергою. Та що поробиш! Я підходжу до розбитого вікна і обережно визираю крізь нього. І тут мої очі стрічаються з очима дивної незнайомки…

Он воно що! Жінка! Проте я переконаний, що вона не причетна до злочину. Стоїть, притиснувшись до комина, і мовчить. Дивиться на мене з робленим спокоєм чи то з байдужістю.

Я опускаю пістолет.

— Виходьте!

Вона мовчки виконує наказ. Довге русяве волосся спадає з плечей. Класичні риси обличчя. Зодягнена в яскраво-червоний светр, що різко окреслює красиві груди, і вузенькі штанці. На ногах — червоні туфельки на низькому каблуці. Ноги — довгі і стрункі. Красуня, та й годі! Як бачите, важко запідозрити жінку в такому злочині. Між іншим, горло у неї чомусь закутане вовняною хусткою. Мабуть, через це вона й тримає так високо голову. Портрет її буде ще повніший, коли додати, що на правій руці яскраво виблискує золотий браслет у вигляді змії, а на одному з пальців — обручка.

Я досі тримаю пістолета в руці — так, про всяк випадок. Підходжу до дверцят, що виводять на дах. Вони замкнені зсередини. Одчиняю двері шафи — порожня. Годі показую пістолетом на сходи і кажу:

— Спускайтеся вниз!

Вона спокійна, ніби в руках у мене звичайнісінький ключик од настінного годинника. Правда, ледве пересуває ноги. Я змушений підігнати її. Скоряється, але мовчить.

Супроводжую її до зали. Бачу, що вона намагається не дивитись у бік Криштофа, але розумію, що вже бачила його жахливу рану.

— Хто це зробив?.. Ви?

Вона заперечно хитає головою.

— А хто?

Здвигує плечима.

— Ви вмієте говорити? — питаю з нетерпінням. Тільки мотає головою й показує на своє горло.

— Йдіть поперед мене! — наказую я. Коли виходимо, ховаю пістолет та зачиняю парадні двері. Йдемо до будинку, на даху якого стирчать телефонні й телеграфні щогли. Ось і невеличкий дворик, дерев'яна хвіртка і вхід із написом: «Поштове відділення». Входимо — порожньо. Стукаємо в усі двері. Нарешті одні з них відчиняє напіводягнений дідуган.

— Добридень, пані Томанова, — ввічливо звертається він до моєї бранки. — Вам щось потрібно?

Вона мовчить, тільки очима вказує на мене. А я кажу:

— Мені необхідно викликати Стржижків.

Показую посвідчення. Старик здивовано підводить брови, потім киває.

— Ідіть до тепла, пані Томанова, — запрошує він.

— Пані Томанова досить тепло зодягнена, — кажу я, даючи зрозуміти, щоб вона йшла за мною.

Пошта Високого нагадує щось середнє між складом і канцелярією: тут зберігається все, аж до дитячої коляски. Телефон висить на стіні. Над ним два дзвінки, схожі на тарілки; вони оглушливо калатають.

Зв'язуюся з містом порівняно швидко. Дякую старому і підписую квитанцію. Потім даю знак пані Томановій іти за мною. Дідуган в одній сорочці проводжає нас до хвіртки. Він ні про що не допитується, але видно, що дуже здивований. Адже я викликав не лише санітарну машину, а й двох офіцерів держбезпеки.

Питаю в німої, де тут можна посидіти та що-небудь перекусити. Вона веде до готелю в самому кінці вулиці. Дорожній майстер, що лагодив щось на шосе, ввічливо привітався й провів нас здивованим поглядом.

Заходимо в готель. Сідаємо в невеличкому, але затишному ресторанчику. На всіх столах чистенькі льняні скатерки. Під стелею спиртова лампа. Проте тут холодно й сиро, бо камін, видно, давно не топили.

— Так ви пані Томанова? — питаю я.

Вона ледве чутно шепоче.

— Так!

«Добре, що хоч не розучилася шептати», — думаю я.

— Ви дружина лікаря Альфреда Томана?

Киває.

— Є у вас паспорт?

Вона витягує його з кишені штанів, ніби давно вже тримала напоготові.

Розглядаю його. В цей час у дверях з'являється чоловік у штанях, заправлених в невисокі чобітки, та в зеленій сорочці, підперезаній шкіряним паском. На скронях поблискує сивина. Ніс великий, м'ясистий, губи пухкі, підборіддя кругле. Шия, мов у бика, проте очі маленькі й незлобиві.

— Драстуйте, пані Томанова, — звертається він до моєї сусідки, — що, будете вечеряти чи полуднати?

Вона заперечно хитає головою.

— А що звелить пан? — очікуюче дивиться він на мене. В маленьких очицях мелькає підозра.

— Дякую, — кажу я, — поговоримо про це трохи пізніше.

— Тоді мені тут нічого робити, — вклоняється він і виходить.

Я повертаю паспорт пані Томановій.

— Чому ж не говорите голосно? — питаю.

Вона вказує пальцем на горло.

— Ви хворі?

Киває головою.

— Проте можете говорити пошепки?

Знову киває.

— Чому ви переховувались у вежі і що вам відомо про пораненого?

— Нічого, просто я боялась.

— Кого?

— Вас, — прошипіла вона.

— Ви мешкаєте в тій віллі?

— Ні, — знову ледве чутно шепоче вона.

— Ваш чоловік найняв її?

— Ні.

— І ви нічого не знаєте про те, що трапилось?

— Н-ні.

Ця жінка нагадує мені ожилу статую.

— Ви часто буваєте у Високому?

— Я тут живу з осені. — Вона пробує одкашлятись. — На горі, в будинку номер чотирнадцять.

Десь далеко стрекочуть мотоцикли. Я встаю, кажучи Томановій:

— Посидьте, я зараз.

Виходжу на вулицю. Два офіцери-мотоциклісти шукатимуть мене біля пошти, але я можу спинити їх і тут. Знайомимось. Одного звуть Лоубал, другого — Трепинський.

— Швидка допомога вже в