Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

На другий день Вашек приходить попрощатися зі мною. Він чисто виголений, зовні спокійний, лише в очах пелена смутку. Про нашу справу він уже навіть не згадує.

Я пропоную йому сигарету. Він курить повільно, зі смаком, і це, як мені здається, зовсім заспокоює його. Перш ніж Вашек відходить, в моєму кабінеті з'являється Гонзик Тужима. Як завжди, посміхається, але я бачу, що він чимось збентежений. В очах Вашека знову з'являється холодний смуток. Він устає і, не кажучи й слова, виходить.

Я спокійнісінько удаю, ніби ні на якій нараді не було й мови про Яна Тужиму.

— Хто там до мене?

Гонзик відводить очі від дверей, за якими сховався Вашек. Мені здається, що в очах його щире співчуття до лейтенанта. Та от він уже знову посміхається.

— Пан Давид Б. Криштоф, — говорить він.

Це сталося в середу, о четвертій пополудні.

Давид Б. Криштоф зодягнений як турист. Побачивши його, ви, певне, сказали б: довоєнний англієць, котрий подорожує навколо світу. Штани — гольф, сірі вовняні панчохи й важкі черевики. Груди запнуті сірим светром, комір якого сягає підборіддя.

Що ж, на вулиці ще зима. Лише за яких-небудь тижнів два повіє весною.

— Я повернувся сьогодні з Праги, — каже він, дружньо стискаючи мою руку. — Ще навіть не був удома.

Я намагаюсь бути щонайпривітнішим, хоч, чесно кажучи, мені це важко. Як повідомити йому номер 29 511?

— Чому ж ви так поспішали, пане Криштоф?

Він злегка витягує шию і шепоче мені на вухо:

— Я бачив Лебруна.

Він бачив Лебруна! Одразу стаю серйозним, діловито підсовую йому стілець. А він веде далі:

— Гадаю, ви легко одшукаєте його за адресою: «Височани, 15». Він живе там під прізвищем Ладислава Опочного, музиканта.

Я вдаю дуже здивованого, пропоную йому сигарету і прошу докладно розповісти, як він натрапив на Лебруна.

— Цілком випадково, — каже він. — Побачив, як він виходив з вокзалу. Пізнав, хоч і дуже змінився.

— Ну, а він вас — упізнав? — запитую я.

Криштоф посміхається й хитає головою.

— Я ж пройшов добру школу, ви знаєте. Мені не важко було сховатися за спинами тих, що виходили.

— Гаразд. А як тепер виглядає Людвик Лебрун?

— Маскується під старика, — спокійно відповідає Криштоф, — трохи сутулиться, волосся майже біле, на носі товсті окуляри. Не міг він так змінитися з тих пір, як ми бачилися востаннє. Крім того, у нього тепер немає вусів. Щоки позападали, наче він зовсім беззубий.

— А як же ви його впізнали?

— Я йшов за ним назирці і все розвідав, — спокійно каже Криштоф.

— І не викликали жодної підозри?

— Гадаю, що так.

Він виглядає страшенно самовпевненим, на губах грає переможна посмішка.

— Я міг би, звичайно, гукнути його і розпитати все докладніше. Одначе весь його маскарад свідчив про те, що він не хоче бути впізнаним. Мабуть, у вас серйозні підстави розшукувати його, а в нього — не менш серйозні — ховатися од вас.

Криштоф з охотою приймає мою подяку й бажає успіху. Він завжди готовий до послуг.

За кілька хвилин після цієї розмови на Височанах, біля будинку номер п'ятнадцять, вже ходять хлопці Карличка. Їхнє завдання — встановити: морочить нам голову Криштоф чи ні. Перше, що мене трохи заспокоює: пана Опочного немає вдома. Карличек дзвонить мені з автомата.

— Приїздіть, ми тут дещо знайшли. Насмієтесь до сліз.

— В чім справа? — питаю я.

— У дверях стирчить папірець із написом: «Вхід для органів безпеки завжди вільний, ключ у двірника».

Одразу їду туди. Карличек так швидко ходить біля будинку, що перехожі оглядаються на нього. Видно, бідолаха, добре змерз. Коли ми стоїмо всі разом, один із підлеглих Карличка доповідає: пан Опочний, навчитель музики, мешкає тут уже півроку. Одначе в нього ні разу не бачили жодного музичного інструмента. Двірник повідомив, що в себе вдома Опочний музикою не займався, мабуть, ходив до своїх учнів. Справно платив за квартиру, проте дома сидів рідко. Ні з ким не зустрічався. Листів теж ні разу не отримував.

Ось ми на порозі квартири. Показую двірнику дозвіл на обшук. Дізнаюсь, що ключ завжди зберігався у нього: дружина зрідка прибирала тут.

Скоро ми знаходимо і другий ключ, що ним користувався Опочний. Він у поштовій скриньці. Відходячи, пан Опочний вкинув його туди, щоб більше ніколи не повертатись.

Ми заходимо до кімнати. Під стелею висить закіптюжена електрична лампочка. Стіни брудні, скрізь сиплеться штукатурка. На підлозі повно сміття. Біля каміна купа брикетів. Здається, в ній щось шукали: підлога навколо зовсім чорна.

З усього, що розповідав Давид Криштоф, можна повірити лише, що тут дійсно хтось жив підозрілий; можливо, це й був Лебрун.

Мою увагу привертає металева розкладушка, засмальцьована перина й подушка. Над ліжком, у стіні, кілька гвіздків. На одному з них висить піжама з одірваним рукавом. Під нею, на підлозі, валяється дірявий светр. Тут же — стоптані пантофлі. Трохи поодаль маленький столик з облізлою фанерою. Під одну з ніжок підкладено дощечку — мабуть, для того, щоб він не хитався. Шухляду висунуто до половини. На самому дні її пожовклі етюди для фортепіано. Поряд із столом — важкий, масивний стілець. Ось і вся, так би мовити, обстановка.

Посеред столу лежить посвідчення Ладислава Опочного. На фотографії — мужчина, що його змалював мені Криштоф. Посвідчення перекреслено й написано поперек! «Віднині — недійсне».

Так, Людвик Лебрун пошив нас у дурні.

Карличек похмуро блискає своїми окулярами. Я кажу йому:

— А загалом, усе це досить кумедно, Карличек.